Фeдip Тypчeнкo: "Pociйcькa iдeя: Укpaїнa – Дикe пoлe, кoзaки – poзбiйники, a Pociя нece cюди цивiлiзaцiю"

Коли навесні 2014 року в медіапросторі з’явилася назва “Новоросія”, відомому запорізькому історикові Федору Турченку не раз телефонували з запитанням: це правда, що ми не Україна? Історику доводилось читати лекції, пояснювати. “Коли стало ясно, що цей термін – важливий елемент “гібридної війни”, виникла необхідність розповісти людям, яка історія проекту “Новоросія”, і чого чекати від спроби його відтворення сьогодні”, – каже Федір Григорович. Тоді ж історик відклав нагальні плани і разом зі співавтором Галиною Турченко взявся за написання книги. Наприкінці 2014 року з’явилось перше з шести видань під назвою “Проект “Новоросія”.

Доктор історичних наук, завідувач кафедри новітньої історії України Запорізького національного університету Федір Турченко розповів Укрінформу, частиною якого грандіозного плану був проект “Новоросія”, як іще Катерина ІІ чаклувала над назвою, та які історичні помилки у стосунку до України зараз намагаються виправити західні країни.

– Коли ви почали писати книгу “Проект “Новоросія”?

– Ми почали десь у травні-червні 2014 року, а перше видання під назвою “Проект “Новоросія”: 1764-2014 рр. Ювілей на крові” з’явилось наприкінці того ж року.

Події розвивалися стрімко і працювати доводилося швидко. За три з половиною місяці книга була написана. Це досить швидко, враховуючи, що треба було підбирати матеріал і оцінювати, як трактується ця подія в Росії.

Виявилось, що там про “Новоросію” також пишуть. Один із моїх знайомих – російський історик, теж зайнявся цією темою. На початку 2015 р. я зумів одержати його книгу. Вона написана з позиції суто імперіалістичних поглядів. Ця людина, як і багато моїх знайомих у Росії, швидко пройшла традиційний шлях російського інтелігента: спочатку демократ і навіть радикал, потім – консерватор, а насамкінець – реакціонер-імперіаліст. У його книзі дається російський міф про “Новоросію”, який документально не підтверджується. Там або безпідставні оцінки, що не ґрунтуються на фактах, або ж відкрита фальсифікація.

– Термін “Новоросія” з’явився у 1764 році. Як це було?

– Тоді царицею була Катерина ІІ. Вона “чаклувала” над цією назвою. Спочатку їй запропонували назву Катерининська губернія. Свята справа: чиновники хотіли “підсолодити” імператриці. Вони підготували відповідні документи, а вона перекреслила ту назву і написала “Новоросійська губернія”. Вона була досить освіченою особою і знала, що в цей час європейські країни створюють на захоплених територіях Америки і Азії своєрідні територіальні “клони” – Нова Англія, Нова Голландія, Нова Іспанія тощо. Це було модно. Катерина пішла тим же шляхом.

– Які сучасні регіони увійшли в цю губернію?

– Туди ввійшла територія Вольностей Війська Запорозького Низового, яка охоплює сучасну Луганську, Донецьку, Запорізьку, Дніпропетровську, Кіровоградську області. Це територія, де жили наші запорозькі козаки. А російська ідея полягала у тому, що це було Дике поле, необроблена земля, козаки – розбійники, а Росія сюди несла цивілізацію.

– Це ж не відповідає дійсності?

– Давайте подивимось, як було насправді. У дійсності, це територія, де жили і господарювали козаки. Тут не було кріпацтва. Коли ж Росія взяла під контроль цю землю і створила там “Новоросійську губернію”, то поставила завдання освоїти її так, щоб вона стала частиною Росії, по суті. Головне завдання – заселити її лояльними категоріями населення. Тож заселяли людьми з центру Росії, навіть цілими селами. Давали землі й сербам, грекам, лютеранам, менонітам тощо. Планувалось створити анклав, який не був би пов’язаний з Україною, а став би органічним продовженням Росії.

– Чому не вийшло?

– Не вистачило росіян, яких би можна було сюди переселити. Згадайте “Мертвые души” Гоголя. Головний герой, пройдисвіт Чічіков купував покійників, щоб перепродати їх поміщикам, які планували переселятися в Херсонську губернію, тобто в ту саму “Новоросію”. Таким чином, від самого початку проект “Новоросія” був нежиттєздатним, мертвим. Гоголь був генієм. Направді, широким потоком на Південь (часто – стихійно) котилися хвилі переселенців із сусідніх українських губерній – Полтавської, Харківської, Подільської та інших. Їх зупиняли, а вони все одно масово сюди сунули і, цілком природно, заполонили цю землю. У результаті тут склалося переважно українське населення. Хоча, звичайно, живуть також росіяни, болгари, греки, німці, євреї та ін.

– А який був національний склад населення цієї території у Російській імперії?

– Є факти, вони не придумані нами. Ця книжка ґрунтується на документах (Федір Григорович відкриває книгу, – прим. авт.). Ось дивіться таблицю. Тут за повітами і за південноукраїнськими губерніями в цілому показано: 1719 рік – 85,6% – українці. Через 130 років – 1850 рік – 73%. Три чверті – це українці. Це все результати тодішніх переписів. Я дивився ті переписи. Ці документи бачили і російські дослідники, які писали книжки в радянські та дорадянські часи. Це факт. Хто складає решту – 25-30% населення? За даними переписів – це росіяни, євреї, турки, болгари, німці і т.д. Жодного “новороса” немає. Це фейкова узагальнююча назва усіх жителів краю, якою ніхто ніколи не користувався. Кожен із них мав свою національну культуру, звичаї, а “новоросійського етносу” немає.

– Тобто історикам та етнографам не вдалося знайти доказів існування такого етносу? Можливо існують пісні, перекази, де він згадувався?

– Їх немає зовсім! Шукали не тільки наші, сучасні історики. У 19 столітті етнографічні дослідження проводили і російські, і зарубіжні спеціалісти, але нічого такого не побачили. Це все міф, і він надовго не прижився. Уже в 19 столітті цей термін “Новоросія” з карти адміністративно-територіального поділу Російської імперії зник. Цю територію перетворили на кілька губерній, і одна з найбільших була Катеринославська.

– У книзі ви пишете, що проект “Новоросія” – це частина іншого грандіозного плану. Що це за план?

– “Новоросію” ж створили не просто так. Цю територію у Петербурзі вважали трампліном для поширення свого впливу далі, на Південь. У Росії існував міф, що “Россия – третий Рим”. Перший – це італійська столиця, другий Рим – Царгород (Константинополь), а третій – російська Москва. Перший Рим рухнув від внутрішнього розпаду, другий Рим зруйнували мусульмани. То ж “святий обов’язок” православної людини – звільнити ті місця, де народився Ісус Христос і з’явилося християнство. Так творилися міфи, а на їх підставі здійснювалася імперіалістична політика. Якщо відкинути ці міфи, то мова йшла про взяття під контроль Стамбула і проток Босфор і Дарданелли. Імперія розвивається, поки вона може розширювати свій вплив. Це той “мотор”, який дає їй перспективу. Як тільки у “мотора” закінчується ресурс – імперія вступає у стадію кризи, розпаду і перестає існувати.

– Чи можна провести паралелі з сучасною Росією?

– Абсолютно. Безліч паралелей. Були десятки імперій, і де вони зараз? Як тільки закінчувався процес розширення, вичерпуються внутрішні ресурси, негайно загострюються внутрішні суперечності, формуються передумови розпаду. Цей етап, очевидно, проходить тепер Росія.

– А чому “Новоросія” зникла?

– Цей термін зник у другій половині 19 ст. як назва адміністративного утворення, залишилися тільки історично-ностальгічні емоції. Одеський університет називався свого часу Новоросійським, була газета “Новоросійські відомості” тощо. А від назви “Новоросія” відмовились, бо після поразки у Кримській війні середини ХІХ ст. було поставлено хрест на російській експансії у Туреччину. В роки Першої світової війни росіяни знов планували прорватися до Стамбула, але сил не було. Кажуть, що були ще якісь плани під час Другої світової війни: намагались “вивернути” карту майбутнього світу так, щоб Босфор-Дарданелли потрапили під контроль Радянського Союзу. А в 2014 році цей непотріб – проект “Новоросія” – знову витягнули з комірчини. Для істориків ясно, що таке “Новоросія”, а для пересічних громадян – ні. А коли йде війна, ці речі бажано знати. Адже від цього залежить наше майбутнє. Тому автори більше року працюють над удосконаленням і популяризацією цієї книги, друкуючи нові наклади.

– На початку ХХ століття на території України був активний національно-визвольний рух. Чи відрізнявся він на Сході та Півдні від інших регіонів?

– Українська інтелігенція і діячі національних партій не виділяли Південь і Схід як якийсь окремий регіон. Без винятку всі партії, що діяли в Україні, вели діяльність на південних і східних українських землях. Особливо активно ця робота велася у великих містах – Катеринославі та Одесі.

Як не дивно, але в мультинаціональному середовищі Одеси відчуття українськості було досить сильне. Це був один із центрів самостійницького руху в Україні.

Що стосується Донбасу, то він входив до складу Катеринославської губернії. Там існували такі самі українські національно-демократичні, соціалістичні й самостійницькі групи, як і в інших регіонах Наддніпрянської України. Тобто, можна впевнено говорити, що з точки зору українського визвольного руху цей регіон був невід’ємною частиною України.

Під час революції 1917 р. це відчуття єдності не тільки не зменшувалось, але й зростало.

В 1917 році, коли Центральна Рада оголосила автономію, почалась політична боротьба між Петроградом і Києвом. Петроград погодився на автономію України, але відокремивши поняття “Україна” від її південних і східних регіонів. Мається на увазі Катеринославська, Херсонська (куди входила Одеса), Таврійська, Харківська і частина Чернігівської області. По суті, це території, які колись входили в так звану “Новоросію”, але з деякими змінами. Тобто, російські демократи з Тимчасового уряду проводили ту ж політику, що й царський уряд.

– Населення півдня якось відреагувало на це?

– Реакція була бурхлива. Це було тим стимулом, який примусив людей ідентифікувати себе. Були сотні різних мітингів, демонстрацій, зборів, на яких заявляли: “Ми частина України”. Це приводило до процесу самоідентифікації населення. Коли наприкінці 1917-го – на початку 1918-го року відбувалися вибори до Всеросійських і Українських установчих зборів, на всьому півдні і сході більшість голосів взяли українські партії та організації, або ті, хто демонстрував прихильність до української ідеї. Це дуже яскравий приклад: були на вибір і російські кадети, більшовики і соціал-демократи, есери, єврейські партії, а більшість населення обирала саме українські партії.

– Коли на Донбасі настане мир, і будуть проведені вибори, то проукраїнські партії переможуть, як і тоді?

– Це залежить від того, в яких умовах ці вибори проводитимуться. Зараз там немає третини населення. Виїхали найбільш активні жителі, яким, очевидно, більшою чи меншою мірою не подобається розвиток подій. Населення окупованих територій не самостійне у своєму виборі, і якщо ці вибори будуть проводиться в умовах, що рекомендують нам деякі західні політики, які живуть в благополучних умовах і дивляться збоку на події в Україні… То ясно, що результати будуть негативні для України. А якщо вибори відбудуться в умовах, коли там буде українська влада, українській закон, і вбивцю буде названо вбивцею…

Поки що дуже багато “коли” і “якщо”. Бігти “попереду паровоза” – значить узаконити ту ситуацію, яка там є. Адже це вибори під дулами автоматів; ніякою демократією там і не пахне. Може, Штайнмаєр і його соратники соціал-демократи це забули? Хоча їм треба пам’ятати, як німці свого часу проголосували за Гітлера. Притому, голосували вільно…

– Давайте повернемося ще до питання, як складалися відносини України із західними країнами 100 років тому.

– Коли в Росії відбувся більшовицький переворот 1917 року, то всі стратегічні намагання в Європі були спрямовані на те, щоб відновити там демократичну загальноросійську владу. Вони на карті не бачили ніяких інших країн, окрім Росії, хіба що Польщу. Що стосується України, то її у їхньому розмінні не було. З іншого боку, були більшовики і білогвардійці. Саме на білогвардійців орієнтувався Захід. Їх можна зрозуміти, вони воювали разом проти Німеччини, і вони були їх союзниками. Що буде в умовах більшовизму, вони не знали, але здогадувались, що це погано.

Був ще один момент. Коли в Україні була Центральна Рада, наша країна продовжувала разом із Росією перебувати у стані війни з Німеччиною. Перед підписанням Брестського миру Україна оголосила про незалежність. Німці схопилися за це і підписали мир з Україною, щоб вона була під контролем Німеччини. Перед тим, як вступити в переговори з Німеччиною, Україна вела перемовини з Антантою, але її всерйоз не сприймали. Україна, мовляв, далеко, яка з неї користь… Коли ж Україна уклала “хлібний мир” із Німеччиною, Антанта це сприйняла як “удар у спину”, фактор, що продовжить Першу світову війну. А тонкощів того, що Україна була у безвиході, вони не брали до уваги.

Тобто в той час відносини не склались. Просто тоді політична ситуація не сприяла визнанню України Європою як чогось самостійного. Потім уже європейці зрозуміли, що це було помилкою.

– Зараз західні країни виправляють помилки?

– Вони не всі помилки усвідомили, але, очевидно, виправляють. Те, що ми сидимо тут, а не в іншому місті, свідчить що йде процес, який стримує Росію від цієї експансії.

– Коли ж тоді настане кінець проекту “Новоросія”?

– Сьогодні він уже живе своїм життям – на крові, нещасті, боязні відплати. Ця ідея у частини населення зафіксувалась як переконання. Але ця ідея нічого не значить без підтримки того, хто її реанімував і сьогодні фінансово підтримує. Як тільки зникне російська підтримка сепаратистів, проект розвіється, як міраж.

Геннадій Матвієнко, Запоріжжя.

Джерело:
http://www.ukrinform.ua/rubric-society/2008308-fedir-turcenko-istorik-avtor-knigi-proekt-novorosia.html
Федір Турченко, історик, автор книги “Проект “Новоросія”
Російська ідея: Україна – Дике поле, козаки – розбійники, а Росія несе сюди цивілізацію
03.05.2016, 10:11

Джерело:

Краснопілля