Лeoнiд Ушкaлoв: «Cьoгoднi» – цe лиш нeвлoвимa мeжa мiж «yчopa» й «зaвтpa»…
У цьому інтерв’ю професора Леоніда Ушкалова не просто багато мудрих і актуальних думок. Це інтерв’ю привабило своїм лейтмотивом «Про популярні речі треба говорити серйозно, а про серйозні – популярно». Саме цього не вистачає, можливо, найбільше сучасному українському суспільству. Це дуже серйозний текст, більше того – програмний:
http://www.litgazeta.com.ua/node/269
Леонід УШКАЛОВ: «Українська медієвістика в боргу перед читачем»
АКАДЕМІЧНА НАУКА – ЦЕ «РІЧ ДЛЯ СЕБЕ»
Пане професоре, чим привабила Вас давня українська література, дослідженню якої Ви присвячуєте левову частку свого часу?
Колись Юрій Володимирович Шевельов казав (не пам’ятаю вже про кого): «І в такий спосіб він змарнував своє життя». А потім додав: «Хоч, зрештою, ми всі його марнуємо, тільки кожен по-своєму». Стара українська література – це, коли хочете, мій спосіб «марнування життя». А може, це продовження моєї дитячої любові до книжок. Тільки тепер я називаю це історією літератури…
Мій інтерес до старовини можна трактувати і як таку собі втечу від марноти сьогодення. Мабуть, частка правди в тому буде. Але тільки частка, та й то невелика. Бо «сьогодні» – це лиш невловима межа між «учора» й «завтра», тобто між спогадами і сподіваннями, які прямо залежать одне від одного. Я б сказав, що ця залежність «дзеркальна». Мені здається, що чимало проблем нашого сьогодення – це химерії, пов’язані з пам’яттю. І виходить так, що розуміння сенсу старої поезії чи філософії є не чим іншим, як розумінням самого себе таки ж сьогоднішнього, та ще й певною візією майбуття. А потім можна спробувати поговорити про це з іншими людьми…
Ви орієнтуєтесь у своїх студіях на таких співрозмовників?
Якщо брати популярні проекти, то, звісно, так. А от суто академічні – це свого роду «солілоквій», розмова з самим собою, інакше кажучи, спроба аналітики безвідносно до її сприйняття, до зацікавлень і «актуальності». Це спроба зрозуміти природу речей, бо, хоч що б там казали про «гріх есенціалізму», Горацієва «міра в речах» таки ж є. Академічна наука зорієнтована на саму себе, тобто це «річ для себе», або, як казав Аристотель, «знання заради знання». І те, що сьогодні це мало хто усвідомлює, створює величезні проблеми.
У ділянці медієвістики ці проблеми, очевидно, теж проявляються…
Щоб зрозуміти стан і перспективи нашої медієвістики, треба, знов-таки, озирнутися назад. Що таке українська медієвістика в минулому? Її розквіт припадає на кінець ХІХ – початок ХХ століття. Тоді старою літературою займалося чимало вчених зі світовими іменами. Один академік Перетц зі своїм семінаром чого вартий! А потім прийшли часи революційного терору… Кілька десятиліть після них – майже повна пустка. Медієвістика із суто ідеологічних міркувань в Україні була занедбана. Її тоді трактували ледь не як «останню барикаду» «українського буржуазного націоналізму». Це – до питання про «актуальність» старовини… Звісно, був іще «вільний світ», а в ньому, наприклад, Дмитро Чижевський, однак, загалом беручи, це – «темні часи»…
Наша медієвістика починає оживати десь від середини 1980-х, коли відділ давнього письменства в Інституті літератури ім. Шевченка очолив мій незабутній учитель Олекса Васильович Мишанич, який був не просто ученим, а ще й прекрасним організатором науки і… великим ідеалістом, на яких усе в цьому світі й тримається. Відтоді відбулося чимало змін на краще. Уже 2003-го Олекса Васильович мав право сказати: «Українознавство на нинішньому етапі чекає на добрих робітників. Умови для них створено, час працює на них…». Чи працюємо «на час» ми – то вже друге питання. Принаймні, я переконаний у тому, що тут не все так просто. Проблеми є. І пов’язані вони, зокрема, з тим, що справді «добрих робітників» не так уже й рясно.
А чи існують якісь рецепти їхнього розв’язання?
Рецепт, як на мене, один: треба шукати талановитих молодих людей і гарно їх учити. У всякому разі, не так, як зараз вчать стару літературу в наших університетах: «бігла через місточок, вхопила кленовий листочок…».
ДУМАТИ ПРО КУЛЬТУРУ ТРЕБА КУЛЬТУРНО
Пане професоре, Ви є редактором багатьох наукових видань. Чи актуально зараз видавати стару українську літературу і наскільки це можливо в наших умовах?
Ще на початку 90-х я пропонував одному з харківських видавництв видати цілу бібліотеку пам’яток нашої старої літератури фототипічним способом. Звісно, із відповідним академічним апаратом, десь так, як 1975 року отці-василіяни видали в Римі «Ключ розуміння» Іоаникія Ґалятовського. А нещодавно я пропонував те саме й академіку Миколі Григоровичу Жулинському. Гадаю, двох-трьох тисяч накладу цілком вистачило б для потреб університетів, щоб можна було на заняттях читати чи вже славетну «Діоптру», чи фундаментальний «Камінь віри» Яворського, чи насолоджуватися старою візуальною поезією… А для нашого звичайного читача мають бути гарні переклади сучасною українською мовою. Для читача чужого – англійською, італійською, німецькою, польською, російською, французькою… Звісно, була «Гарвардська бібліотека давньої української літератури», потім – «Київська…», потім «Львівська…». Але все те з’являється і за якийсь час завмирає. Одне слово, українська медієвістика в боргу перед читачем. Видання пам’яток старої літератури є, але їх дуже мало, переклади теж є, але їх так само мало. До того ж якість цих перекладів часто, як казав відомий персонаж, «теє-то, як його…». І вина в цьому не лише перекладачів, а й нас, медієвістів, бо, хоч як крути, але ми ще й досі не спромоглися підготувати й видати твори бодай одного старого письменника в належному академічному форматі. Зрештою, любов України до своїх класиків, поза сумнівом, гідна пера літописця: академічного Шевченка – катма, академічного Франка – катма, академічної Лесі Українки – катма…
До речі, Ваш найбільший, напевно, проект останніх років – підготовка повної академічної збірки творів Сковороди. Наскільки мені відомо, його вже завершено.
Так, робота завершена. У травні Інститут літератури ім. Шевченка ухвалив до друку «повного Сковороду» за моєю редакцією. Більше того, професори Університету Альберти Наталія Пилип’юк та Олег Ільницький навіть устигли вже підготувати конкорданцію до цього видання (її можна знайти на сайті їхнього університету). Але сам «повний Сковорода» поки що існує тільки в просторі мого комп’ютера – коштів на видання в мене нема. Обіцянок-цяцянок, звісно, було багато… Зрештою, я сподіваюся, що рано чи пізно доведу справу до кінця. Тоді на основі цього тексту можна буде готувати і популярні видання філософа, і його переклади різними мовами… А ще – можна буде розв’язати чимало питань, пов’язаних з його творчістю.
Зокрема і літературознавчих, і мовознавчих?
Так. Наприклад, можна буде скласти належне уявлення про коло джерел, якими користувався Сковорода, адже його цитати з грецьких та римських класиків, святих отців, новочасних авторів тепер задокументовані. Можна провести процедуру, про яку свого часу мріяв Юрій Шевельов: відокремити мову самого Сковороди від мови рясно цитованої ним слов’янської Біблії (таких цитат разом з ремінісценціями близько семи тисяч). Тепер це цілком реалістичний проект, який дозволить зрозуміти, що таке мова Сковороди. Загалом беручи, наше видання ставить філософа в контекст української та європейської культури від давнини до сьогодні. Воно дозволить думати про світ ідей та образів нашого великого філософа культурно. А про культуру треба думати культурно, так, як передбачає академічна традиція.
До речі, як Ви ставитеся до найновіших інтерпретаційних моделей, які є модними сьогодні в гуманітаристиці?
Загалом, на мою думку, стара література більше надається до методик класичних, тобто позитивістського штибу. Хоча, з другого боку, ніщо не заважало Дмитру Чижевському блискуче інтерпретувати нашу барокову поезію з позицій структуралізму, який на той час був наймодернішою методикою. А кілька днів тому моя колежанка з Вроцлавського університету Агнєшка Матусяк запропонувала мені взяти участь у проекті, який стосується проблематики тілесності в літературі. То я собі подумав: наше улюблене бароко дає просто розкішний матеріал із цієї ділянки – від характерних для християнської містики роздумів про «духовне тіло» до обсценних виражальних засобів сороміцької поезії. Одне слово, модні методики на своєму місці так само необхідні, як і класичні – на своєму. Одне-єдине, чого б я уникав, то це простої «трансплантації». Скажімо, у міркуваннях про постмодерн варто, по-моєму, пам’ятати, що на Заході це явище є наслідком пересиченості культурою, таким собі декадансом, коли людина починає сприймати світ за рахунок енергії «руху на марґінеси», руйнування метанаративів тощо. У нас же до декадансу справа взагалі рідко коли доходила, а надто – наприкінці минулого століття, за часів панування порожніх матриць. Я не хочу, щоб Ви зрозуміли мої слова як…
…заперечення постмодернізму в українській традиції?
Так! (Сміється). Я маю на думці зовсім інше: до всього, зокрема й до постмодерну, попри всю його іронічність, аналітик зобов’язаний ставитися серйозно.
На завершення іще одне запитання. Як Ви вважаєте, чи може знайти мудра людина повноцінну інтелектуальну «поживу» у творах сучасної української літератури?
Мудра?.. Мій улюбленець Сковорода казав, що мудрою людиною стаєш десь після п’ятдесяти… У такому разі я вже напевно що «мудрий». А коли серйозно, то, звісно ж, може. І при тому зовсім не обов’язково, щоб письменник, якого ти читаєш, був інтелектуалістом рівня, скажімо, Оксани Забужко. Письменник від Бога насправді не знає, про що він пише. Саме тим він і цікавий.
Джерело:
http://www.litgazeta.com.ua/node/269
Автор: Олена РИБКА
№6 21:52 18 грудня 2009 року
Леонід УШКАЛОВ: «Українська медієвістика в боргу перед читачем»
Для ілюстрацій використані фото з:
http://www.humanities.org.ua/projects.php?pid=140
http://www.grani-t.com.ua/ukr/news/1111/
http://www.grani-t.com.ua/ukr/gallery/271/
http://krasnews.at.ua/publ/krasne_slovo_zemljakiv/leonid_ushkalov/leonid_ushkalov_sogodni_ce_lish_nevlovima_mezha_mizh_uchora_j_zavtra/23-1-0-248