Фapиceйcький пoпiл Нeoпaлимoї Кyпини (чacтинa дpyгa)
Фарисейський попіл Неопалимої Купини
Цей випадок я пригадала не з приводу того свята, а саме з тих міркувань, з чого власне й почала писати цю статтю. Так, так, з міркувань про Батурин. Бо одні представники нашої титульної української нації, денно й щоніч копали рови навкруг фортеці, а «дехто» підкидував хмизку і намостирював гребельку… Одні палили з гармат, що була над головною брамою непорушної фортечної споруди, а інші любесенько відчинили хвірточку, – провели завойовника через лаз… Голови отих перших посадили на палі, а ще й на додаток жінок, стариків та діточок забили насмерть кривавими киями, що аж цілих сто літ річка Сейм червоніла кровицею людською… А у тих других, що провели через лаз, в усіх голови лишилися на плечах, а на додаток, їх ще й чинами відзначили, грошенят підкинули, видали по кучі всілякого мотлоху. Відтак, оце народне прислів’ячко «Вдягнувся в жупан і дума, що пан…» саме про отих, що є із зрадницьким відступницьким тавром. Зате при жупанах. А як є жупан, то є й манжет, за який можна приховати не тільки останнє кришиво думок, а й рештки власної совісті. Так, це я про те, що ми, українці (зрозуміло, що не всі), а таки багатенько серед нас таких, коли ми, свої об своїх, ламаємо держаки. Або ж отим продажнім ціпом молотимо аж на два боки. Бо на одного Івана Мазепу назбиралося ціле кодло «носів» та «кочубеїв», ціла когорта продажних «скоропадських козачків» та ще добрячий возик отих «братчиків», кого «перекували» на Чортомлику. Так само і в сучасній добі. На одного українського патріота знаходиться ціле кишло яничарів, тобто «хароших украінцев».
В листопаді 1708 р. козацькі полки «скоропадців» у Глухові присягалися «царю-батюшкє» та сусідській «матушкє», – і це саме в той час, коли полки Меншикова випалювали та вирізали Батурин. От і новітні яничари, спадкоємці відступництва, у поклоні перед тими ж «батюшкою» з «матушкою». А своя земля, вона стерпить, хоч як її не паскудь і не назови… На догоду отому «комусь» можна й «хохляндієй» назвати. Своя Украйна все стерпить і все простить, бо вона, наша Вітчизна, одвічно всепрощаюча МАТИ.
Та інколи трапляється й так, що дурних таки треба шукати у дзеркалі. Це я знову про власний досвід. Після того, як відбувся отой фарисейський «совєт», а за тим і дитяче свято, мені доводилося зустрічатися з багатьма високопосадовими людьми. І у владних кабінетах і на вулиці, просто неба. Тисли руку. Щось таке достойне говорили. А один такий чоловік, геть, при переході на світлофор, так і сказав: «Наслышан, наслышан… Вы молодец! Рад за Вас…» І я рада. Що таки нормальні людини є в російському середовищі. Ці помірковані люди краще вислухають за столом переговорів людину іншої, навіть самої полярної думки,з її неприхованими міркуваннями, але призадумаються над тим, чи варто мати справу з деякими «дехто»?! Бо якщо цей «дехто» отако скубе своїх, то є підстави думати, що там, де підсунуть кращий жупан, безсоромно вломить ціпом по вчорашньому соратнику, заради сумнівної користі.
Буквально ось тепер, трапився мені до рук російський часопис «Мир звезд», 1992 року видання, за №1. Отаку цікаву думку, і то початку 90-х, хочу визначити з інтерв’ю з кіноактором Леонідом Ярмольником. Ось що він каже: «Россия настолько великодушная держава, что должна понять и отпустить и Литву, и Грузию, и всех остальных, если речь идет о крови и человеческих жизнях. А уж мы будем продолжать дружить, ездить друг к другу в гости, сниматься друг у друга в кино…» От бачте, як все логічно і толерантно. То чому ж і не подружитися з такою людиною, або й з цілим таким народом?! Та, на превеликий жаль, поки що у пана Ярмольника не густо однодумцями. Але то справа часу. Певна, що таки молодь, – російська, українська, чи будь-яка інша, більш ствердно бачить майбутнє новітньої демократії.
А поки що справи кепські. У нас знову розпочалися правічні лови правди і добра. Відбувається абсолютно очевидний юридичний замах на федеральні українські організації Росії з боку уряду. Та по великому рахунку, аби Україна була в душі і в тямках. Ото і все! Але ж на нас, на українців, знову війнуло подихом спаленого дотла Батурином та Глухівським присяганням «батюшкє». Все чисто, як тоді. «Свої» від своїх відшиковуються осторонь, і чимдуж галасливо намагаються довести, мовляв, я не такий, я хороший українець(!), чи то пак, росіянин, бо живу в Росії. І знову досвід. Причому прикрий досвід багатьох українських громад Росії. І то від Владивостока і аж до Мурманська. Ще на початку отих романтичних, вищезгаданих 90-х, ми, очільники перших українських громад, марили створенням пісенних гуртків, нам дуже хотілося аби пісня українська бриніла над Світом. Якого труду то було варте, особисто я знаю не на балачці, а живцем. Я сама вистраждала неміряне, та стільки насмішок, стільки глузду та негараздів, аж поки той хоровий колектив не зайняв своє місце під небом. Я уважно слідкую за подіями в таких колективах, як наш. Відтак, бачу, що уникли болю і розпачу лише ті творчі гурти, яким пощастило громадити співочі проби під керівництвом своїх же українців. Або ще тим, які «самі собі режисери». Та в більшості, мало кому отак поталанило. Отже маємо те, що маємо. Та мова знову таки про нас. Ми згодні й слово «Україна» в пісні замінити на слово «Батьківщина», аби «не злить і без того злих на Україну росіян». А якщо хоч раз номер пройшов… то отой історичний батуринський лазок порушено.
А що? Далі в ліс, більше дров… І робиться невимовно боляче, коли тому свавіллю випадкових «заробітчан», сприяють наші ж українці. Коли «своєнькі» ухиляють головцями хто куди, аби не втручатися, коли чужі свого скубуть, а то, боронь Боже…
Бо ж ми толерантні (чи може байдужі?)! Ми ж суперечок і конфронтації уникаємо!.. А нас, тим часом, і лущать чужинці, і по одинці і цілими полками, з тихої згоди «своїх». Отак самі себе і звойовуємо… І, як правило, за наше жито, нас же буває і бито… Та що там?! Гетьманам, та голови скручували, а тут якась тітка в вишиванці…
Або ще так. «Навіщо нам бути громадою?», – питають, та й не в один голос деякі «дехто»? – «ми будемо просто хором, нам аби поспівати… та краще б російські пісні, бо ми ж таки живемо в Росії…» Отакий ось чужинський вплив. Наче антищеплення на холеру.
Так, ми живемо в Росії. І нам, українцям Росії, випала велика честь бути культурними амбасадорами своєї Вітчизни. Але такі високі істини тяжко довести людям з надломленою національною свідомістю. Наші громади, то і є маленькі осередки України у Світах, і є вони віддзеркаленням того, що відбувається біля історичних Золотих воріт нашої прадавньої Вітчизни.
Але таки є що згадати про оті початкові 90-ті. Які люди в тих роках починали громади український погурт?! Свідомі Патріоти! Та більшість з них вже виїхала в Україну. Таких після 1991 року, в Росії стало значно менше. І розкошуємо ми виключно домашніми зустрічами, тому що важко знайти порозуміння навіть серед своїх же земляків. А ті, що виїхали, – щасти їм, Боже. Вдома, в Україні вони більш потрібні. Україні без них ніяк. Їхня ментальність, їхні знання, їхній досвід повинні працювати на користь Соборної України. А політика Росії хай собі працює на своїх теренах. Та не хоче вона поки що дослухатися голосу своїх же поміркованих громадян, які думають на кшталт демократа Леоніда Ярмольника.
Тим паче, що політика, то є дуже хижа і брудна сфера. І знаю я це дуже давно, бо вже навіть у шкільні роки ми всі були маленькими політиками. Будучи піонеркою, а за тим і комсомолкою, я, як і усі тодішні совєтські школярі, сумлінно трудилася над тим, аби щонайбільше понавирізувати купонів з газети «Комсомольская правда» для того, аби підтримати у боротьбі за свободу і національну незалежність таких лідерів, як Анжела Девіс, Луіс Корвалан, або заганьбити янкі, які несли на своїх багнетах війну у В’єтнам. В купоні так і значилося: «Янкі – вон із В’єтнама!» Зрозумілим стало для мене лишень те, що Росія завжди прихильно ставилася до визвольної боротьби будь-якого народу і у будь-якому куточку Світу. Але ті республіки, що входили до складу Союзу, або ті країни, що входили до соціалістичного табору, були імперськими заручниками і не мали найменшого права керуватися стратегічними інтересами своїх народів. І знову пригадався мені аж 1972 рік. До Москви прибув з офіційним візитом президент США Річард Ніксон. В самий розпал «холодної війни»!
Був почесний караул, покладання вінків і все те, що відповідає вимогам протоколу, щодо такої зустрічі на найвищому рівні. І не могла я втямити, чому так носяться і цяцькуються у Москві з тим янкі? Спитати про це у будь-кого було небезпечно. Відтак, довірилася своїй шкільній подрузі Любі (золотій медалістці, до речі). І ось такою була її миттєва відповідь: «Неужели ты думаєшь, что Москва будет ссориться с Америкой из-за какого-то вонючего Вьетнама?» Від такої несподіваної відповіді я відверто-дурнувато вирячила очі. Та трохи пошарудівши мізками я все зрозуміла і утямила Любину науку на многая літа. Відтак, в майбутньому у мене більш ніколи не виникало питання, а що то воно таке – політика… Мене сьогодні абсолютно не дивує, що імперська Москва, несамовито гнівить Україні за погляди у бік Північно-Атлантичного альянсу, але сама при тому не пропускає нагоди побувати на кожному саміті НАТО. Та не просто побувати, але й слівце устромити. А як же! Це Москва, «Третій Рим», – їй все личить і все пасує, вона не потребує жодних порад, бо сама «добра порадниця», якщо не цілому світові, то принаймні Україні, і то, ще й яка…
А здавалося б, мала би перейматися своїм клопотом. А саме, більше і пильніше дивитися в бік Сходу. А точніше, в бік Китаю. І не тільки тому, що вже на берегах річки Волга не рясно слов’янами, а поза Уральським хребтом і подавно, бо територіально Росія ж таки Євразія… Ні, не тому… А тому, що пекінські «товаріщі» поводять себе так, як і належить собі поводити комуністам, у яких в руках ядерна зброя, 2,3 мільйони солдатів, та 800 тисяч резервістів. Дуже мило посміхаючись, «товаріщі», плазом, плазом, та й прицуплюють до своїх вкрай перенаселених провінцій то острівець, то хоч якусь кочку суходолу. Отож, Москві було би варто пам’ятати, що при такій вкрай мізерній густоті населення слід чекати на загрозу саме з боку Сходу, але не з боку України, або й цілого НАТО.
Є над чим задуматися й українцям. До тих пір, аж доки не згуртуємося в оту шевченківську СІМ’Ю ВОЛЬНУ, НОВУ, не буде найменшого толку. Отже, поки що, нас нами ж і поганяють. На попелі наших же непоміркованих нестям. Але ж ми європейська нація, у нас досвід поколінь. Ми Україна! Ота космічно-яблунева, в якій квітують чорнобривці і мальви. Ми та Україна, де завжди Великодньо- Різдвяно в хрещатій купелі рушникового раю, а на чатах височіють горді Карпати. Ми та Україна, що зреклася атому, бо не хоче війн, а бажає тільки того, аби самій господарювати на своїй прабатьківській землі, де за висловом Тараса Шевченка «Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі». Тобто буде панувати український лад на Українській землі.
Безперечно, то є великий труд і відчайдушна за потужністю міра національної гідності – постати вогнем на воді. Але так буває. Це трапляється приблизно так само, як раз на рік виникає раптовим спалахом Полум’я вічного жертовного Життя і Сили, – без участі кресала, а тільки силою щирих людських молитов. СПІЛЬНИХ молитов! Не буде перебільшенням стверджувати і те, що Неопалима Купина зароджується саме серед попелу блюзнірства і фарисейства. Бо так було зі мною, та й хіба тільки зі мною? Більш переконливо про це свідчить досвід попередніх поколінь. Адже саме з попелу чужого лукавства і зради вродилася: Олена Теліга, Гнат Хоткевич, Лесь Курбас, Алла Горська, Василь Стус, Опанас Заливаха, неперевершена Ліна Костенко, а ще перед ними: Леся Українка, Іван Франко, Пророк Шевченко. Можемо важити і на авторитет наших славетних шляхетних гетьманських родів.
Адже переважна більшість наших гетьманських керманичів була собі також не аби ким. Були наші національні Провідники людьми духовної вдачі, високо віруючі, меценати, зналися на політиці, на мовах усіх сусідніх держав, більшість з них була вихованцями отієї кузні високо шляхетських знань – Києво-Могилянської академії і не тільки її. Це я пишу не в пику російському дворянству. Ні! Але справжній таки дворянин – це не той, кому за шануваннячко накинули на плечі жупан… Ні! Дворянином, панове, потрібно народитися. Я знала таку людину. Принаймні одну, а таки знала. Це був Сл. Памяті, чоловік моєї рідної тітки. Він був потомственним російським графом і це відчувалося в усій повноті його шляхетної ментальності і поведінки. Цей найшляхетніший Чоловік, серед усіх, кого я знала особисто, знався на багатьох мовах світу, був грамотним інтелектуалом і високопотужним фахівцем у своїй справі, але, коли приїздив в українське село, то не цурався перевзутися у кирзові чоботи і йти з косою, аби накосити травички для кози. Він був привітним до будь-якого селянина. Міг стати до розмови з будь-ким у селі. Його поважали, називали виключно на ім’я по батькові. А він сам і найменшою мірою не переймався тим, що є прямим нащадком московських та петербурзьких дворян. І це, аністілечки, не заважало йому розуміти Україну по-українськи. Одним словом – ІНТЕЛІГЕНТ! Чи є такі сьогодні серед членства «Русского мира»? Боюсь, що ні…
А щодо мене, то я людина Планети. Я людина загально-культурного Всесвіту, але залишаю за собою святе право: найбільше любити ту землю, де я народилася, де народилися всі мої предки. А отакою гострою національною свідомістю мене підкували наші ж яничари. Це вони, між молотом і ковадлом, загартували мене у вогні свого відступництва…
Так, я людина Всесвіту. Я не так багато знаю, бо мої університети, то кузня громадської думки – перукарня, де я, починаючи від 1968 року і аж дотепер, заробляю собі на хліб та, в вільний від роботи час, читаю стоси літератури. Але не стану повторювати слідком за безграмотними політиками, що слов’яни – то є виключно «три братських народа». Оскільки виникає питання, принаймні, особисто у мене: куди ж поділи отих слов’ян, чиї етнічні терени простяглися на захід від України? А?! То «гнилий Запад»… А для мене не існує гнилих народів, чи то пак «старших і младших братьев», або поганих держав. Бо я не можу жити без того, на чому формувався мій культурний світогляд і моя ментальність. Тому я дуже вдячна азербайджанському народу за композитора Арно Бабаджаняна і Мікаела Тарівердієва. Я млію від багатоголосного співу Грузин. Я дуже ціную пам’ять дочки мордовської спільноти Лідії Андрійовни Русланової і росіянки Людмили Георгіївни Зикіної. Я безкінечно перечитую твори російського письменника Івана Буніна.
Я закохана в творчу спадщину російського композитора Георгія Свірідова і віршовані рядки Марини Цвєтаєвої та Миколи Гумільова. Неперевершений гебрейський поет Йосип Мандельштам мені перевертає душу. Я просто не можу жити без «Токкати» німецького композитора Йоганна Себасть’яна Баха і без «Адажио» італійця Томазо Альбіноні. А вальси польського музичного генія Фредеріка Шопена? А яку царинну спадщину залишив нам австрійський король вальсу Штраус? А чого варті оперети угорського композитора Імре Кальмана? А як можна не любити вальси росіянина Олександра Грібоєдова? А неперевершений Франц Шуберт? Його “Вечірня серенада”! А норвезький композитор Едвард Гріг? А гебрайські композитори Ісаак Шварц та Оскар Строк?! Їх творіння – це унікальне планетарне бачення в музиці. Я вдячна литовцям за те, що вони давали притулок нашим українським патріотам, а в Казані, в столиці Татарстану, певний час працював майбутній перший президент Української Народної Республіки академік Михайло Грушевський. Франція надала прихисток військовому уряду Української Народної Республіки на чолі з великим сином Полтавського краю Симоном Петлюрою.
Як бачите, я нормальна земна і миролюбна людина. І я могла би довго ділитися своїми роздумами, щодо культурних здобутків інших народів, та хоч і під час того злопам’ятного «совєту», оскільки прочитала про це досить багато і уважно. А Україну на поталу я не дам, незалежно від того, чи постануть нові федеральні організації українців в Росії чи ні.
А будь-якого яничара я не побоюся запитати, чи то пак, запропоную йому показати на карті Світу хоч одну ще точку на землі, де би вмирало щохвилини 18 голодних душ. І то ж протягом мало не двох літ… Не покаже він мені такої точки, оскільки такого страшного голодного пекла не зазнала жодна країна Світу. Лише Україна. Хоча голод був і в деяких місцях Росії, та не при наявності військового продуктового кордону та масового виселення селян на Північ і звався він «голодовкою», але не ГОЛОДОМОРОМ! А ще б я спитала будь-якого яничара: «Де ще, в якій країні, «розстрижені комуністи», двічі на рік, так ревно перед телекамерами припадають до ікон?» Як на мене, то це, панове, фарисейський цирк на дроті, – і не більш, як отой модний нині «піар». Поясніть мені, панове, малоосвіченій тітці, ще й таке: чому мене допитують, до якого з патріархатів я більш прихильна, – тобто йдеться про Православну церкву КП та про Православну церкву МП, про який «розкол» нам, українцям, торочуть в церквах і монастирях України, що є під проводом Московського патріархату?! І то аж від Почаївської Лаври, що на Тернопільщині і аж до тих храмів включно, що на Сумщині… Це що за тестування таке? Як на мене, то розкол – це коли ти, громадянин України, або й гість України, і в тебе вщент розколюється свідомість від теорій «від навпаки». Бо ти не розумієш, чому ти на рідній українській землі, яка 988 року була охрещена князем Володимиром Великим, в той час, коли на Княжество Московське ще й не сіялося, але сьогодні мусиш бути парафіянином церкви Московського патріархату? І то ж на терені України?!
Ми віками потерпаємо саме від того, що дозволяємо над собою нахабно кепкувати. То чи не пора вже виборсуватися з яничарського мотлоху і розбрату?
Отче Боже, захисти мою Україну від неслави, чвар і розбрату. Покрий і заступи, Отче, її Чудотворною ризою Твоєю, задля очищення від попелу лукавства і байдужості.
«… БОЖЕ, ДАЙ ЗАРВАНИЦЬКОГО СИНА!
Із – під манастирських терас…
Щоб нам вимолив ВСЮ УКРАЇНУ!
Щоб у БОГА НАМ МОЛИВ НАС…»
(Антоніна Листопад)
Поможи, Боженько, моїй Україні стати Неопалимою Купиною на попелі своїх і чужих нестям!
Щиро,
Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА
Член Національної Спілки журналістів України
22 квітня 2011 р.
Мурманськ
На світлинах: Наталка Литвиненко-Орлова. За мною Кольська затока.
Від редакції:
Минулого місяця нашій колезі Наталці Литвиненко-Орловій виповнилося 60 років. Ми щиро вітаємо нашу улюблену колегу із ювілеєм і бажаємо їй здоров’я, наснаги і усякого добра! Хай буде менше мінору і більше радісних моментів життя, творчості та натхнення!
Джерело:
http://kobza.com.ua/content/view/3794/1/