Фapиceйcький пoпiл Нeoпaлимoї Кyпини (чacтинa пepшa)

Продовжуємо знайомити гостей сайту з небайдужим словом та ділом наших земляків, розкиданих по світах. Цю статтю люб’язно запропонувала адміністрації сайту кілька днів тому Наталя Литвиненко-Орлова, яка є постійним автором сайту і добре знайома нашим відвідувачам. Майже одночасно стаття побачила світ на сайті українців Росії «Кобза».
«Ми громадяни Росії, але діти України»
(Відкритий лист члена Правління «Федеральної національно-культурної автономії Українці Росії» Наталі Литвиненко-Орлової напередодні громадських зборів 5 лютого у Москві)

Ця стаття могла б прикрасити не одну рубрику на сайті, але ми розміщуємо її у рубриці «Хто ми і звідки ми», адже найбільше тут все-таки йдеться саме про це, про нашу «славетну», гідну подиву роздвоєність і роз’єднаність…

Але для початку ми хочемо щиро приєднатися до привітання та побажань редакції сайту «Кобза»:
Від редакції:
Минулого місяця нашій колезі Наталці Литвиненко-Орловій виповнилося 60 років. Ми щиро вітаємо нашу улюблену колегу із ювілеєм і бажаємо їй здоров’я, наснаги і усякого добра! Хай буде менше мінору і більше радісних моментів життя, творчості та натхнення!

Отже, слово Наталі Георгіївні:

http://kobza.com.ua/content/view/3794/1/

15.06.11, 23:19:37
Фарисейський попіл Неопалимої Купини

Спроба ессею на тему спротиву руху в умовах україно-імперської дихотомії. Громадський вимір.

«Прости мені, мій змучений народе,
Що я мовчу. Дозволь мені мовчать!
Бо ж сієш, сієш, а воно не сходе,
І тільки змії кубляться й сичать.
Всі проти всіх,
Усі ні з ким не згодні.
Злість рухає людьми,
Але у бік безодні…»
(Ліна Костенко)

Засіяно вітром – жнемо бурю… Сіємо яничарством – жнемо рясним розбратом. І як наслідок оцих запроданств – майже кожне покоління українців пересіває Волю. Отож, найменше мене сьогодні дивує позиція російських урядових кіл, щодо скасування українських федеральних громадських організацій. То вже є не стільки теорія, а то є багатовіковий історичний «науково обґрунтований» практичний досвід, який працює на користь тих, хто призвичаївся і вміє ним маніпулювати. Я про інше. Я про те, що ми самі, вже вкотре, сприяємо розподілу на «хароших і плахіх украінцев». Бо ж на скрижалях таких, або подібних подій, і відбувається розмежування нації, набирає обертів процес, коли свій свого скубе. І то так ретельно, та так сумлінно… І нема жорстокішої війни ніж між своїми. І то на догоду і на задовіл комусь… Спитаєте, кому? Хто не дурний, той і сам вгадає. Але таки підкажу – на рабську догоду отому, хто сидить у кущах і підбурює…

Хіба потрібно таких вже й чітких терезів, щоб зважити, що є що і хто є хто?! На підмогу, зрештою, прийде виважена історія свого ж народу, своєї ж землі. Скільки різних зайвих розмов, терть і «дискусій» викликали свого часу заклики, а часом і урядові постанови, щодо відзначення, ювілеїв Конотопської та Полтавської битв?! Та й не тільки цих дат і подій. Прикладів можна доводити безліч. Якого тільки багна не розхлюпали в ЗМІ та на інтернет-порталах «наші» ж «землячки-дантеси», якого тільки тавра не вчепили своєму ж народу і своїм національним очільникам різних часів?! От хоч би й Конотопська битва під проводом гетьмана Івана Виговського. Чи він, гетьман Іван Виговський, порушив чийсь кордон? Хотів чужих земель, або поневолення сусідніх народів? Ні! Але ж оте наше споконвічне зпідтишкове запроданство вже тоді давало свої плоди. Одні українці полягли у тій нерівній війні з супостатом і ввійшли в історію невідомими борцями за Украйну. Від їх кісток земля горбата від могил. Але були й інші, які за щире яничарське шануваннячко завойовника дістали пануваннячко, тобто отримали титул російського дворянства. Про таких наших співвітчизників дуже влучно написала сучасна поетеса Ліна Костенко «…І гудзі з золотого дроту поначіпляють на підлоту». Відтак, і зараз розпочалася новітня трясовиця з приводу вищезазначених подій. Зрештою, достатньо проглянути останні публікації на цю нову і стару, як Світ, тему, щоби таки прийти до мислі, хто з ким і до чого воно йдеться. Уважно прочитала матеріали електронної версії Всеукраїнської газети «Русский мир. Украина» маловідомого московського публіциста Сергія Сокурова, матеріал одного з очільників Новосибірської громади Володимира Павука, гострі провокаційні статті і листи колишнього головного редактора незалежного сайту українців «Кобза – українці Росії» Андрія Бондаренка, ще раніше низку матеріалів Санкт-Петербурзького українця-донеччанина Сергія Лісовського і стало ніяково за своїх земляків. Відтак, пригадався мені один випадок, який не міг не запасти в комори гіркої пам’яті, бо то було ні що інше, а публічно-шельмувате четвертування свого «своїм». Кого піддавали тортурам?, – спитаєте… Та саме мене й четвертували… Кого ж іще? Тому, все, що оце пишу, є від першої особи, з перших рук…

Передісторія була така, що один наш українець в 2005 році, внаслідок посіяних ним чвар і провокацій, розколов навпіл Громаду українців в Мурманську. І зробив він це за історично класичною формулою. Він керувався тими міркуваннями, що як йому ввижалося, якщо на мою особисту адресу іноді(!) надходить газета «Вільна думка» (Австралія) або «Свобода» (США), то напевно ж мають іти і грубенькі гроші, і саме за моєю ж адресою. На переконливу думку того «земляка» (далі «дехто») саме так воно і мало бути. І не переймався він найменшою думкою про те, що там, тобто в тих далеких закордонах, люди живуть своїм життям і чому це вони нам повинні засилати гроші? Хіба за те, що ми тут співаємо, або й просто спілкуємося в колі земляків? Та й до того ж, хвала Господу, вже з 1991 року рухнула в небуття «залізна завіса» і тим закордонним українцям є кому засилати і гроші, і пачки з речовим мотлохом. Ан, ні… – думалося «нашому» «дехто». І схотів він сам очолити Громаду, а відтак і гроші діставати, бо вони йому більш потрібні. Так, принаймні, думалося йому. А тут ще й все само іде у руку, – все те, чим можна безпідставно «опублічити» людину, і, внаслідок чого, відкинути її в потойбіччя історії, або й життя. Не перебільшую, бо цей «землячок-дантес», тобто «дехто», за фахом кваліфікований лікар і не тільки розуміється на тому, наскільки є підтоптаним мій вік, а ще й наскрізь бачить всі мої діагнози. Але вірність клятві Гіппократа для таких, як він, – то студентські дурнички, і не більше того… Отож, потрудився «дехто» славно. Та й чого тільки не зробиш заради бажаної легкої наживи?! Нашукав він в інтернеті добрячу добірку моєї публіцистки, роздрукував, все «націоналістичне», масненько визначив жовтеньким коректором та й заслав любесенько в усі владні кабінети. В усі! Від губернатора, до очільників у справах культури! Отак, – доводив він, деякі «націоналістки» в нашому місті заробляють гроші на те, щоби підірвати державний лад Росії і вкрай розсварити «два родных народа» між собою. Ото саме таким тавром мене і шельмував. Однак бажаного великого лементу чомусь не зчинилося, бо все те, про що писалося в статтях, було чистою правдою і жодних нетолерантних випадів в тих публікаціях не було. Та частина Громади, яка не піддалася цим провокативним випадам, і надалі собі плідно працювала і ламала голову над тим, яким би таким черговим тематичним проектом зацікавити творчу ланку членів Громади і порадувати наших шанувальників. Отже, вийшли ми з пропозицією до очільників нашого міста і області та запропонували реалізацію авторського проекту «Дадим шар Земной детям». Сценічна канва заходу передбачала, що ми, українці, запросимо до участі діточок від усіх національно-культурних об’єднань. Зазначу, що мені часто доводилося наголошувати на тому, що нашому губернатору ворогів не потрібно, бо в нього достатньо «помічників». Так було і цього разу. Одна відповідальна особа з комітету у справах з громадськістю та й скликала хутесенько «совєт», на якому Голови правлінь від національно-культурних об’єднань повинні були висловити свою думку щодо проведення, чи не проведення, цього дитячого заходу. Щоправда, ця особа дуже ретельно потрудилася напередодні, зателефонувавши всім, щоб у будь-який спосіб відмовилися від пропозиції «плахіх украінцев». Був на цьому «совєті» і «наш» «дехто», в якості голови новенької, новоствореної псевдоукраїнської організації… Довго всі галасували, вишукували якісь нісенітниці, причини і недомовки, аж поки на трибуну не вискочив «наш», ну в дошку «свій», «дехто». Спершу він торкнувся моїх поглядів щодо Голодомору в Україні. Дуже обурено доводив, що голод був повсюдно… а не тільки в Україні… Та найбільше він роздмухував роздруківкою якогось мого матеріалу, в якому я писала про те, що і зараз дуже вчасно і актуально можу повторити знову. А саме, про науковий поклад українських вчених у світовий прогрес. Та отому «нашому» «дехто» чомусь найбільше свербіло і муляло космосом. В моїй особистій свідомості образ Юрія Гагаріна безперечно в світлому ореолі завдячливої пам’яті… Але, правди нікуди діти, – космос таки розкололи українці… Однак, вершок проковтнула Росія, бо першим полетів Юрій Гагарін – «простой русский парень со Смоленщины». Так, в інших випадках, частіше наголошувалося на характеристиці, «советский», та тільки не в питанні з космосом. І де ж ту правду діти, що й телебачення придумав також українець Борис Грабовський, син Павла Грабовського?! Ні ж бо! Я не проти того, що першу електрострумну лампочку винайшов російський вчений Андрій Ладигін, що неперевершене відкриття в царині хімії, тобто таблиця елементів, належить Дмитру Мендєлєєву, чи може я замахнулася на труди Михайла Ломоносова? Боронь, Боже! Безперечно, тут йдеться про наукові здобутки світлих умів російських мужів. І ми, українці, це свято шануємо. Бо нас так навчали «чужого навчайтесь, й свого не цурайтесь…» Отож і я, хіба ж я проти творців наукових відкриттів – росіян? Та ні! Я вперто торочу лишень про те, що космос таки здобували українці, а от з вершком вийшло так, як це завжди буває, коли ти товчешся у спілці з отим нахабнуватим «кимсь»…

Та повернемося до подій, що розгорталися на згаданій раді. «Дехто» несамовито, але підкреслено-культурно, галасав «правдою-маткою» з трибуни, а всі присутні в залі, сприймали той космос, чи то пак, космічний «націоналізм», як особисте ображення. А ще ж «наш» «дехто» не проминув утнути, і то не раз, що вона, сяка-така, он яка, (себто, я) ще й газети читає з Америки та Австралії. Читання мною газет з того «дикого запада» було сприйнято аудиторією так, наче я повсякчас ношу в пазусі вибухівку. Мені ж слова ніхто не давав. А так кортіло і собі утнуть аж по вінця, жаром, чи то пак, жахнуть(!) космічним «націоналізмом», або ж хоч яблучним, ну хоч якимсь… Та не дають слова, – ну хоч ти плач… То я з місця як ревнула! Кричу: «слухай, «дехто», я думала, що ти з того дерева, з якого ріжуть королів, а ти, виявився отим органічним матеріалом, з якого, геть, і кулю не виліпиш!..» Добре що за таке «оскорблєніє» того «нашого» мені 15 діб не вліпили, бо таки кипіло суспільство люттю і осудом, щодо моєї «безсовісної» поведінки. А я знов, наче міцною зелепушною грушею з рогатки, таки улучила момент, та як випалю, і то знову з місця, – «слухай» – кричу, – «дехто», та ти не марнуй часу на те, щоби мене скубити, – ти читай, вивчай, досліджуй, ПИШАЙСЯ!, думай! – до якого роду племені ти належиш! Це ж ти, «дехто», навів дуже влучний приклад, в якому є непересічні докази, бо космос, це винаходи і їх автори . Це незаперечно! Це не те спірне питання, де можна дискутувати. Тут факти, за якими реальні люди з їх реальними історично-технічними відкриттями. Хіба це я придумала, що космос, і авіація взагалі, – це в значній мірі труди Валентина Глушка, Архипа Люльки, Юрія Кондратюка, Олександра Засядька, Михайла Янгеля, Володимира Челомея, Ігоря Сікорського, Сергія Корольова, Миколи Кибальчича! Та чи це я придумала що родовід Костянтина Ціолковського сягає родинним гіллям роду Северина Наливайка? Ну хоч як тут думкою не важ, а це ж таки нашого гнізда соколи! Це вже потім, та й навіть не другим, (четвертим!) полетів наш Павло Попович. А мав би бути першим, бо то його співвітчизники розкололи своїм розумовим потенціалом отой космічний простір. Так було і раніше, коли не один випуск науковців, здобувши знання у кузні європейських знань, Києво Могилянській академії, був спрямований до праці у Москву. Та тільки в історію ці велетні науки і духівництва, або не ввійшли зовсім, або ж зазначалися в тій історії, як росіяни. Хіба я кривлю проти істини, ну хоч на гріш, коли стверджую, що найкраще яблуко у світі – «Ренет Симиренко», яке випестили у клопітких трудах наші українські вчені-помологи Лев, Платон та Володимир Симиренки, а найперша Європейська конституція – це авторський політичний документ Пилипа Орлика… Довгенько отако галасували. «Дехто» з трибуни, а я, наче навіжена, палила з місця. Ага, отією вибухівкою, що саме в пазусі мала… Хай хоч і не все, що хотіла б, а таки хоч чимось та утнула, бо моя правда слушна тим, що таки не з пальця видряпана. Мовчки сидів позад мене тільки один урядовець, українець, і щось собі швиденько писав слідком за моїми репліками. Аж тут повінь цих «дискусій» порушили несподівані розв’язки. Підвівся з місця представник вірменської громади, – людина цілком порядна і логічна. Трохи таки пожурив мене за «націоналізм», відзначив, що ідея проведення дитячого свята досить мудра і зрозуміла, але… на превеликий жаль, вірменська громада не може прийняти участь у заході, з тих міркувань, що саме в цих днях, коли пропонується влаштувати свято, у них, у вірмен, загальна траурна панахида по невинно убієнним співвітчизникам-вірменам.

Ця заява була цілком слушно сприйнята всіма і якось дуже мило… Дивувалась, щоправда, про себе, тільки я… Чому? Та тому, що я не могла збагнути, чому ж мене тут шарпають і гамселять за Голодомор-33, а позиція вірменського очільника всім зрозуміла? Але сама собі і відповідь знайшла. Та тому що в залі не було того другого вірмена (або й цілого загону), який би цькував та безжально і безпідставно скуб свого, оцього першого… Це тільки в нас, в українців! Свій свого скубе, то чому б не підсобити й іншим?! Недовго ще щось виголошували, щось важили думками, щодо моєї такої «буржуазної» персони. Аж тут здіймається з місця очільниця гебрайської громади, і вибачаючись, поспішає покинути залу, бо, мовляв, має за годину бути на летовищі, бо прилітає з Америки гебрайський равин і вона повинна його зустріти… «Ну й діла…» – думаю собі я. Але знову всі присутні чомусь дуже схвально, і головне, що з порозумінням, закивали головами. «Отак у нас!» – міркую знову я. Мене катують за читання газет, а до приїзду пана равина з Америки ставляться так чемно і зворушливо. Отже і мені, грішній, підперло мізки лихою думкою, що напевно ж пан равин прибуває не з якоюсь там газеткою у жмені, а таки з гостинцями у відповідних умовних одиницях. Та й про голокост будуть споминати у гебрайській громаді і свічки позапалюють. А як же інакше? Все, як має бути. Все по людськи… І терпець мені знову урвався, – і хоч не дуже голосно, але я таки випустила ще одну ядучу кульку, і кажу: «невже ж ото пан равин приїхав з ворожої Америки виключно задля того, аби з гебрейським членством повторити тези уставу ВКП(б)?» Всі люто зиркнули на мене, на оту «невірну», яка раз у півроку тишком нишком почитує газету, і то не тільки з Америки, а ще й хтозна відкіля. На тому все й скінчилося. В такий спосіб була зірвана вже намічена фінансова підтримка з боку губернатора, оскільки більшість учасників ради зголосилася проти проведення дитячого свята. Бо хто це схоче «підводити» не тільки пані з Комітету у справах з громадськістю, а ще й «харошего укрАінца»?! Але свято таки відбулося, знайшлися інші спонсорські кошти, підміг грошима мер міста, – було багато дитячих виступів. Щоправда, від національно-культурних об’єднань у святі приймало участь усього чотири.

(закінчення буде)
Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА
Член Національної Спілки журналістів України
22 квітня 2011 р.
Мурманськ

На світлинах: Наталка Литвиненко-Орлова. За мною Кольська затока.

 

Джерело: http://kobza.com.ua/content/view/3794/1/