ВИЗВOЛEННЯ КPACНOПIЛЛЯ. 15. НEЖIНOЧE OБЛИЧЧЯ ВIЙНИ

Хто з нас, ветеранів війни, не пам’ятає грізних боїв весною 1943 року на території Краспопільщини. Радянські війська в навальному наступі, визволяючи село за селом, 23 лютого вступили в Краснопілля. Перехід через наш район партизанського з’єднання М. І. Наумова в середині лютого і прихід передових частин Червоної Армії викликали могутнє патріотичне піднесення серед населення. Молодь виявляла бажання вступити добровольцями в лави визволителів.

29583849.jpg

Серед добровольців було чимало молодих дівчат. Тож, коли під натиском переважаючих сил ворога 16 березня наші війська змушені були залишити Краснопілля, 17-літня дівчина Марійка Супрун та її сестра Меланія стали санітарками в бойових порядках піхоти 605 стрілецького полку 232 стрілецької дивізії.

Нелегко розпочинався бойовий шлях Марії. Майже з перших днів вона з бійцями 9-ї роти полку брала участь у виснажливих боях на підступах до міста Суми. Поріділи солдатські лави потребували перепочинку. Та небагато днів зайняло переформування підрозділів полку. І Марія знову в бойових порядках.

8 серпня 1943 року могутня лавина червонозоряних полків після тривалої артилерійської підготовки прорвала оборону ворога на широкому фронті і розгорнула звитяжні бої по розгрому фашистів на Курській дузі. Стогнала земля під тягарем важкої техніки, застилався виднокруг густим пороховим димом, гриміла артилерійська канонада, сіяла смерть стрілецька зброя. У цьому хаосі не чути було стогону поранених, але сестри Марія і Меланія – безстрашно і спритно маневрували на полі бою і появлялися завжди там, де потрібна була їх допомога. Вправно перев’язували поранених, транспортували на собі їх в укриття. Кулі і осколки минали дівчат, та й не думали вони про смертельну небезпеку, що їх чатувала в кожну мить, бо ж невимовний жаль і біль за життя молодих, стікаючих кров’ю, солдат у їх дівочих серцях були сильніші страху, вони кликали їх знову в пекло бою.

Не пригадується тепер, коли була ніч, коли був день, важко пригадати подробиці важких боїв під Великим Бобриком, за численні хутори й села Сумщини, але на все життя запам’яталися Марії бої за Штепівку.

Закарбувався в пам’яті той страшний день 5 вересня 1943 року. Дев’ята рота при підтримці танків, артилерії, підрозділу ПТР вела наступ на Штепівку. Особливо запеклим був бій в одній улоговині. Ворог нізащо не бажав покидати командні висоти, вів шквальний вогонь по наступаючих, вводив у бій танки, в боротьбу з якими вступили бійці роти ПТР, в якій одним із взводів командував краснопільчанин старший лейтенант Важничий Петро Гордійович. Закіптявлений від згарища бою, він турботливо опікав своїх землячок – сестер Супрунів та Ольгу Власенко із Покровки, підбадьорював в тяжкі хвилини.

Зморені важкою працею, знесилені дівчата, захоплені порятунком поранених, не помітили, коли потрапили під кулеметний вогонь ворожого дзоту, котрий сіяв смерть вподовж улоговини. До Марії підповзла Ольга Власенко й сповістила, що неподалік поранена її сестра Меланія. Хотіла Марія побігти до сестри, та перемогла забобонність: а може виживе сестра. Але трапилося страшніше. Незабаром була поранена і Ольга. Знову з’явився Важничий і болісно вимовив: «Ну от, було дві землячки біля мого взводу, не залишилось жодної». Меланія була смертельно поранена і сконала від ран, Ольгу відправили в тил.

Та ось залишилася Штепівка позаду, а попереду все ж така місцевість – балка за балкою. Перебігаючи одну з них, поспішаючи на допомогу пораненому червоноармійцю, Марія раптом відчула тупі удари і впала, скошена кулеметною чергою. Далі госпіталі в Миропіллі, Краснопіллі. І не скоро наступило одужання.

На фронт Марія вже більше не потрапила. Незабаром поховала матір. Залишилась одна. Одна в цілім світі.

Ось така коротенька і сумна розповідь про один з епізодів війни, котрих таких сотні тисяч і котрі призабуті нащадками. Та чи ж можна забути наших ніжних і безстрашних бойових подруг, які самовіддано йшли під кулі, рятуючи життя воїнів, й самі проливали кров на полях битви з ворогом поруч з чоловіками, нарівні з ними. Чи ж можна обминути їх пам’яттю?

А що ж Марія! Є в Краснопіллі невеличкий будиночок №18 по вул. Сумській. В одній його половині самотньо проживає Петрова Марія Андріївна. Це і є та Марія – санітарка 9-ї роти 605 стрілецького полку, котра в далекому вересні 1943 року, рятуючи поранених бійців, була скошена кулеметною чергою в бою під Штепівкою.

Далі у жінки так склалася доля, що вона не має власних дітей і рідних. Десь там під Штепівкою у братній могилі вічним сном спочиває її сестра Супрун Меланія Андріївна. І більше нікого. В німій самотності дивиться з вікна Марія Андріївна, бачить, як мимо тротуаром веселими зграйками пробігають дівчатка, проходять кремезні юнаки, статечні люди. Дивиться і, розглядаючи на столі свої бойові нагороди, котрі через свою жіночу скромність ніколи не носила, з таємною надією чекає, чи хоч згадають її. А почувати себе самотнім серед людей – це, повірте, найстрашніше.

Запам’ятаймо адресу цієї жінки. Вона пройшла невелику частку шляху до Перемоги, але пройшла мужньо, поливши його власною кров ю. Вона гідна уваги і високої шани.

ФРОНТОВІ МАДОННИ

1418 днів і ночей радянський народ йшов важкими шляхами війни до Перемоги над німецьким фашизмом. Багато славних сторінок в героїчний літопис нашої історії вписали жінки, але особливим рядком в ній стоїть масова й діяльна їх участь у збройному захисті рідної землі в роки Великої Вітчизняної війни. Радянські патріотки йшли на фронт, мужньо боролися з фашистськими загарбниками, проливаючи свою кров й віддаючи своє життя задля того, щоб рідна земля знову стала вільною, щоб захистити беззбройних жінок, дітей і стариків, щоб мир і щастя знову стали звичайним життям трудової людини.

112 жінок нашого району нагороджені орденами і медалями за самовіддану працю на трудовому фронті, 43- за бойові заслуги на фронтах Вітчизняної війни.

Назавжди в пам’яті Марії Федорівни Петренко залишилися важкі дні битви за Сталінград. У гарячих контратаках падали поранені воїни, але не покидали поля бою. Тут же медсестри подавали допомогу, а тих, хто вже не міг тримати зброю, відправляли в медсанбат. Про смерть тоді не думалось – треба якнайшвидше подати допомогу пораненим, винести їх в безпечне місце. Молоденька медсестра з Великої Рибиці вже тоді мала дві нагороди – медалі «За відвагу», «За бойові заслуги». Брала участь вона і в битві на Курській дузі. На її очах розгорівся танковий бій під Прохорівкою. Мужню дівчину за цей бій було нагороджено орденом Червоної Зірки. Попереду ще пролягли дороги війни через Україну, Румунію, Угорщину, Австрію, Чехословаччину.

Євдокія Павлівна Ємельянова з Рясного пройшла довгою дорогою війни з самого її початку і до Перемоги з воїнами-побратимами гвардійської Васильківської двічі Червонопрапорної ордена Леніна танкової дивізії.

49729797.jpg

Рятували життя і здоров’я бійців колишні санітарки – три подруги з Рясного – Марія Григорівна Каленко, Лідія Іванівна Мяус, Катерина Яківна Євсюкова. Вони дійшли до самого лігва фашистського звіра на рейхстазі в Берліні бойові подруги поставили свої підписи.

Не обійшла війна й Катерини Корх з Краснопілля. З автоматом в руках пройшла вона через важкі бої за Київ, Львів, визволяла Польщу, Чехословаччину, брала участь у штурмі Берліну. Коли в 1943 році в Рясному розташувався військовий госпіталь, місцеві дівчата допомогали доглядати за пораненими. А коли госпіталь знявся вслід за фронтом, з ним пішли добровольцями Анастасія Головашова, Надія Колеснікова, Лідія Пащенко, Юлія Козінченко, Тетяна Пащенко.

Хоч і далеко були від передової, однак і тут війна жорстоко нагадувала про себе. Під час одного з нальотів ворожої авіації загинуло відразу троє дівчат, а серед них – Лідія Пащенко.

Недовго працювала в госпіталі Тетяна Пащенко. Душа її рвалася на фронт. А тут ще дізналася про загибель рідного брата Дмитра. Командування задовольнило прохання дівчини, і вона була відряджена в механізований корпус. Струнка, в сірій солдатській шинелі, вона пройшла сотні кілометрів… Вибухи… За пороховим димом не видно сонця. А вона йшла вперед. Йшла крізь дим, крізь смерть. Польща, Німеччина… Перемогу рядова Пащенко зустріла з високими урядовими на городами, серед них – орден Червоної Зірки.

А ось Марія Мусїївна Никифорова з Миропілля разом з чоловіком теж долала всі тяготи фронтового життя, дивилася смерті у вічі, вкладала свій внесок у загальнонародну справу – перемогу над ворогом. За проявлену мужність її нагороджено орденом Червоної Зірки, медалями «За відвагу», «За бойові заслуги» та іншими.

Живе в Краснопіллі непримітна жінка Галина Артемівна Приходько. Виховувалась вона в дитячому будинку. Мабуть, не було такого виду спорту, яким би вона не захоплювалась, виступала на змаганнях з бігу, навіть займалася альпінізмом. Спортивна витримка, гарт, натренованість дуже знадобились їй на полях запеклих боїв, коли під градом куль повзла по передньому краю, виносячи обважнілі тіла поранених бійців і командирів. Вона й досі пам’ятає жорстокий бій на переправі через Дон, криваві дороги війни до Перемоги.

Старший сержант Галина Приходько тоді вже була нагороджена орденом Червоної Зірки, медаллю»За відвагу», решта нагород знайшла її вже після війни.

Паші Щербак з Великого Приколу на початку війни було 14 років. Фронтові дороги Парасковії Микитівні пролягли через всю Україну. Вона форсу вала Дніпро, визволяла Київ. Була тяжко поранена. Та після госпіталю знову стала в стрій. Нарівні з чоловіками зносила всі незгоди воєнного лихоліття, одержала не одну нагороду.

40708889.jpg

Можна б ще розповісти про бойові діла наших славних жінок – Курунтяєвої Таїсії Іллівни з Грязного, Гладченко Ніни Олександрівни, Лис Валентини Миколаївни, Гербут Любові Іванівни, Рибалко Ольги Іванівни, Бідоленко Оксани Йосипівни, Сумцової Марії Максимівни з Краснопілля, Ґонтар Зіни Павлівни, Чергінець Надії Семенівни, Дзярик Віри Іванівни із Славгорода та багатьох інших. Всього на фронтах війни воювало 118 жінок із нашого району.

Серед славних визволителів Краснопільщини було немало воїнів жінок. Ось одна з них сумчанка Самсоненко Наталія Григорівна. При прориві оборони ворога в серпні 1943 року її стрілецький батальйон ввірвався до околиці Краснопілля. В цей час було поранено командира роти. Бійці почали відходити. У вирішальну мить бою медсестра Самсоненко прийняла командування на себе. Рота пішла в контратаку. За проявлену мужність, доблесть, відвагу вона була нагороджена орденом Червоної Зірки.

В тому ж бою, виносячи з поля бою пораненого команди ра батальйону, медсестра Валентина Антонівна Домашенко була смертельно поранена. Так загинула на краснопільській землі дівчина-воїн з села Рябушок, що на Лебединщині.

25 героїнь полягли смертю хоробрих при визволенні нашої Краснопільщини: рядові Бугреєва Катерина Данилівна, Воробйова Тетяна Костянтинівна – в Новодмитрівці; рядова Виставкіна Марія Павлівна – в Краснопіллі; рядові Клеймьонова Любов Данилівна, Спіріна Ольга Петрівна – в Бранцівці; рядові Бузюкова Тетяна Григорівна, Костіна Анастасія Федорівна, Новікова Марія Іллівна, Тьомная Марія Іванівна, Юшіна Анастасія Дем’янівна, старший сержант Неумивахіна Ірина Павлівна, старшина Хазова Галина Олександрівна – у Великому Бобрику; рядова Казанцева Валентина Василівна – в Миропіллі; рядові Пузікова Олександра Іванівна, Путієнко Парасковія Абрамівна – в Хмелівці; старший лейтенант Золотніцкая Євдокія Йосипівна – в Ясенку; рядові Дутіна Марія Єлізарівна, Пашкова Марія Федорівна – в Грязному; рядова Шатская Марія Іванівна – в Покровці; лейтенанти Клочко Поліна Григорівна та Клочко Фаіна Григорівна – в Рясному; рядові Бібік Пелагея Василівна, Домашенко Валентина Антонівна, Левцова Оксана Іванівна, Букшенко Марія Максимівна – в Самотоївці.

Про кожну з них можна писати поеми, як ось про одну з них – Неумивахіну. В лавах бійців 764 стрілецького полку вона брала участь у звільненні першого населеного пункту Краснопільщини – села Зелений Гай. Потім – Миропілля, Осоївка, Тур’я, Угроїди, Самотоївка, Думівка. Бійці дійшли до Великого Бобрика. В жорстокому бою під цим селом дівчина з Алтаю подала першу допомогу більше, ніж семидесяти воїнам. Командування представило її до найвищої нагороди – ордена Леніна. До цього в неї була вже не одна нагорода, серед них орден Червоного Прапора, бойові медалі. Старший сержант Неумивахіна загинула смертю хоробрих. Пам’ять про неї залишиться на Краснопільщині навічно в серцях людей.

Весною 1945 року, в день Перемоги, велика радість зливалася з вели кою тугою за втраченим. Багато бойових подруг не повернулися з поля битви. Ми схилимо голови над їх світлою пам’яттю, чиї імена слід пам’ятати всім, хто лишився в живих: Ляшенко Меланія Федорівна, Мостова Марія Павлівна, Супрун Меланія Андріївна – з Краснопілля; Євтушенко Анастасія Григорівна – з Угроїд; Кожарина Марія Олександрівна, Корольова Оксана Володимирівна, Новоселя Варвара Гаврилівна, Усикова Ганна Петрівна – з В.Бобрика; Довгополова Варвара Павлівна – з М. Бобрика; Христенко Ганна Антонівна – з Юсупівки; Безус Катерина Романівна, Борщ Олександра Михайлівна, Чорничко Поліна Василівна – з Мезенівка; Співакова Ганна Іванівна – з Миропілля; Кругляк Тетяна Олександрівна – з М. Рибиці; Боронос Любов Данилівна, Зайцева Олександра Захарівна, Никитенко Варвара Семенівна, Ошкодер Катерина Іллівна, Склярова Варвара Федорівна, Склярова Євдокія Михайлівна, Темна Марія Іванівна – з Самотоївки; Савченко Надія Юхимівна – з М. Приколу; Пащенко Лідія Юхимівна – з Рясного; Близнюк Віра Дмитрівна – з Лісного; Лепенко Ганна Кузьмівна – з Грязного; Кистьова Катерина Антонівна – з Сінного; Денищенко Лідія Дмитрівна, Калениченко Катерина Макарівна, Мірошниченко Лідія Михайлівна, Петренко Ганна Григорівна, Шахова Ольга Гаврилівна – з Запсілля; Наливайченко Євдокія Назарівна – з В. Рибиці; Власенко Марія Єгорівна, Кириленко Лідія Василівна, Червінець Катерина Олексіївна – з Славгорода; Дубина Катерина Тимофіївна – з Грабовського.

54421302.jpg

Вчитуєшся в списки загиблих – сковується все твоє єство: кожна така смерть – це велике святотатство над Жінкою, над самою Природою. Це – імена сестер, коханих, подруг. В кожному з них ми бачимо Матір, Жінку. Наше начало…

Наше перше сприймання світу пов’язане з жінкою. Адже дитя, приголомшено розкриваючи очі з початку життя, свій ледь-ледь усвідомлений погляд зупиняє на обличчі жінки, схиленої над ним, нескінченно милому і безкінечно ніжному. І свої перші кроки по землі ми робимо з допомогою найласкавіших, найдорожчих, найнадійніших рук на світі. Жіночих рук. В подальшому: роки навчання, мандрів, робота, кохання, перші кроки власних дітей, їх перші шкільні оцінки… Згадайте все це і погодьтеся: як же вони нерозривні ці два поняття – Життя і Жінка. Наше начало.

Л. ДІДОРЕНКО

 

Поділитися цим:

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: