CPCP – «пpaпopoнoceць миpy», aбo ocтaння вiйнa пoмиpaючoї iмпepiї

«Берегись, поджигатель войны,
Не забудь, чем кончаются войны»
Євгеній Долматовський

Добре запам’ятався той день, коли радіо принесло в кожний дім звістку про смерть Генерального секретаря ЦК КПРС Л.І.Брежнєва. У Краснопільській середній школі №2 з приводу цієї сумної звістки відбулася лінійка, на якій затамувавши подих, кожен учень і працівник школи пережив велику втрату. Після лінійки до мене в кабінет зайшли три дівчини, вони зі сльозами на очах запитали мене як військового керівника, як я думаю, чи бути миру, чи може імперіалісти тепер розпочнуть війну, адже не стало прапороносця миру Л.І.Брежнєва.

Я й сам переживав цю неабияку втрату болісно, але відповів, що послідовники Леоніда Ілліча зроблять все можливе, щоб війни не було. Будемо надіятися на мирне і щасливе життя.

Пройшли роки. Хай діти, а то й ми, дорослі, з гірким досвідом життя, так довірливо ставились до брехливої пропаганди і самореклами нашої номенклатури. Були повністю одурачені, а для декого безповоротно.

Це почалось давно. Прекрасне життя, свободу і землю обіцяли ще до революції, але з рук, як-то кажуть, її не випускали. Ніякої диктатури пролетаріату так ніхто і не діждався, була диктатура номенклатури.

У березні 1919 року в Москві відбувся міжнародний з’їзд «лівих соціал-демократичних партій», який 14 березня об’явив себе Першим конгресом Комінтерну. На нього з’їхалися з багатьох країн не дуже бідні делегати (бідному їхати нема за що) і ті були вражені почутим і побаченим. Скільки там було обіцяного! Яке буде райське життя у найближчі вже роки!

Ось тільки-но завершилась Велика Жовтнева соціалістична революція, а що ми маємо! Столи ломилися від лакомств: 800 зажарених молочних поросят, 110 пудів дорогої ікри, різного роду риба: білуга, осетри, дорогі царські вина, виноград, мучні вироби та ін.

Все це давало зрозуміти всім присутнім, що революція не така вже погана справа, бо це вже, бачите, перевірене на досвіді Росії. А щоб зовсім не лишилось у гостей чогось поганого, всіх запросили у Гохран, куди звезли награбоване золото, діаманти, різні дорогі прикраси, картини та ін. Ніяка фантазія Шахерезади не могла уявити собі нічого більш вражаючого, ніж це сховище, де зібрані всі цінності, накопичені країною за кілька століть.

Окрім того, всіх гостей було обдаровано дорогими прикрасами в знак цього форуму. Їдьте, робіть у себе революцію і буде у вас те, що ви бачили у нас! Був тоді лозунг революційних років: «Мы на горе всем буржуям мировой пожар раздуем». А що було в Москві, по всій Росії? Гості цього не бачили, їм цього не показує ніхто. Голод. Страшний голод, людоїдство, будинки були без світла і опалення. Повним ходом ішли репресії, розстріли без суду і слідства. Лютували епідемії черевного і висипного тифу. Вдячна Росія і зараз високо цінить мудрість вождя. Коли в ЦК вирішували питання, кому давати хлібні картки, Ленін сказав: «Только тем, кто воюет на стороне революции…»

«Но что же останется от России в том виде, в каком она существовала 1000 лет…» – говорить старенький управитель справами РНК Бонч-Бруєвич. Ленін швидко підходить до нього, колюче і зло дивиться йому у вічі, говорить, щоб усі чули: «Запомните, батенька, запомните, на Россию мне наплевать, ибо Я БОЛЬШЕВИК!»

Всі 73 роки для іноземних гостей існували дешеві товари в закритих магазинах, санаторії, будинки відпочинку, кращі готелі, автомобілі з водіями та ін. За рахунок держбюджету утримувались до сотні компартій світу.

За останні 10 років Радянський Союз витратив на їх утримання 85,8 млрд.доларів. Наприклад, на утримання Куби – 15,4906 млрд.доларів, В’єтнаму – 9,1312 млрд.доларів, Сирії – 7,426 млрд. доларів, Фінляндії – 20 млрд.доларів, Німеччини, Франції і т.д. Список дуже великий, а ми все думали, чого так мало платять, чого нам не вистачає, щоб краще жити? Не знали, що всі ми батрачимо на діряву кишеню держави. Це один бік витрат, другий – війни й військові конфлікти. Їх важко порахувати. Тут радянське керівництво дійсно стало прапороносцем, тільки не миру, а війни. По його волі почалась війна у Кореї і В’єтнамі, в Іраку і Ірані, в Афганістані і Кувейті.

Давайте прослідкуємо, як це було. За Корею я вже писав. У В’єтнамі. У Москву був терміново викликаний президент В’єтнаму Хо Ши Мін – «герой» безкінечної партизанської війни. Йому запропонували швидко розпалити війну за возз’єднання В’єтнаму в одну комуністичну державу. Хо Ши Мін погодився, але запросив не тільки матеріальну допомогу для ведення війни, а по два мільярди доларів за кожний рік війни і по одному мільярду доларів преміальних. При чому, не скривив душею, що чверть цієї суми покладе у свою кишеню. Південний В’єтнам не мав своєї армії, тому запросив американців. Маючи повне панування у повітрі, на морі і на суші, американці хоч і самі втратили багато, перетворили Північний В’єтнам у випалену пустелю. В’єтнамців загинуло більше двох мільйонів чоловік. Нажився з цієї війни один президент Хо Ши Мін. Американці залишили В’єтнам на милість «переможця» Півночі.

А взяти Афганістан, тут доволі потрудилась кілька років радянська агентура на чолі з тодішнім шефом КДБ Ю.Андроповим.

27 квітня 1978 року відбувся комуністичний переворот. Законний демократичний уряд президента Мухамеда Дауда було скинуто комуністичною фракцією і проголошено президентом агента Москви комуніста Таракі. Зразу почалась велика фінансова і економічна допомога з СРСР. В Афганістан хлинули тисячі радянських «радників». Комуністичний уряд Таракі почав діяти по методиці «єдино вірного вчення», що надходило з Москви. Таракі дав наказ знести з лиця землі всі мечеті, масово розстрілювати всіх, кого підозрює нова влада, експропріювати землі, заводи, кустарні майстерні. Але помилилась і Москва, і Таракі. Афганістан не Росія. Тільки божевільний або дурень від природи міг так діяти в мусульманській країні, де релігія особливо войовнича і мстива. Таракі хотів зламати найсвятіше і найцінніше, без чого мусульмани не були б мусульманами. Що ж це за «єдино вірне вчення»?

23 травня 1922 року Ленін підписав Декрет «Об изъятии церковных ценностей в пользу голодающим». У країні нараховувалось біля 80 тисяч християнських церков (більше 30 тисяч було зруйновано за роки радянської влади). У Декреті говорилось: «Изъятие ценностей должно быть произведено с беспощадной решительностью, безусловно ни перед чем не останавливаясь и в самый кратчайший срок. Чем большее число представителей реакционной буржуазии и реакционного духовенства удастся нам поэтому расстрелять, тем лучше. Надо именно теперь проучить эту публику так, чтобы на несколько десятков лет ни о каком сопротивлении она не смела думать».
Пред.Совнаркома В.Ульянов (Ленин).

Була б вказівка, а розстрілювати у нас уміють. Загони ВЧК вривались у храми, монастирі, зривали дорогоцінні оклади, забирали золоті і срібні речі, виковирювали дорогоцінні камені, зривали палітурки з Біблій, а дерев’яні ікони, рукописні старослов’янські книжки, переписані Біблії 13 ст. – все палили біля церков. Віруючі, особливо ті, що входили в «двадцятки», диякони, священики кинулись умовляти, просити не нищити церковні святині. По них відкривали вогонь, били і катували. Так загинуло біля ста тисяч віруючих. А в Москві був арештований патріарх Тихон разом зі всіма членами Священного Синоду – 32 митрополити і архієпископи – всі вони були розстріляні, а деякі зазнали таких тортур, про які страшно писати. Було розстріляно і закатовано до 40 тисяч священників.

Побувавши на самій вершині цього кривавого Олімпу, достеменно знаючи, як воно було, Микола Бухарін напише:
«Мы ободрали церковь, как липку, и на ее святые ценности ведем свою мировую пропаганду, не дав из них ни шиша голодающим; мы заменили катехизис «Азбукой коммунизма», закон Божий – политпрограммой, посрывали с детей крестики и ладанки, вместо икон повесили «вождей» и постараемся для Пахома и «низов» открыть мощи Ильича под коммунистическим соусом… Дурацкая страна!»

Ленін люто ненавидів віруючих, а це значить що ненавидів свій народ, де майже всі в країні, за винятком окремих, були віруючі. Ленін до кінця свого життя ні разу не засумнівався у правоті прийнятого ним рішення про розстріли, що на його совісті мільйони убієнних.

…Методика Москви не спрацювала. Відповіддю стало всенародне повстання, у якому прийняли участь навіть жінки і діти. З повсталим народом Таракі справитись не міг і хотів звернутись по допомогу до Москви, але прем’єр-міністр Амін, який був проти такого заходу, пристрілив Таракі. Він думав, що повсталий народ йому вдасться вгамувати самому.

Коли це сталося, в Москві засідало Політбюро. Крім Брежнєва, були присутні Андропов, Устинов, Черненко і Громико. Андропов тільки-но отримав з Афганістану повідомлення про те, що Амін – зрадник, він агент американської розвідки, пристрілив Таракі і жде в Афганістан американські війська, які мають намір поставити свої ракети. Таку фальшивку підкинула розвідка ЦРУ, щоб Радянський Союз вляпався в затяжну і безперспективну війну, адже в Афганістані воювали колись англійці і інші загарбники, і всі вони були биті.

Андропов, як ніхто інший, був за терміновий ввід радянських військ, Брежнєв запитав у Міністра оборони Устинова, скільки потрібно часу, щоб наші війська там навели повний порядок. Той відповів: «Два тижні». Андропов уточнив: «Ну, від сили місяць, і ми повернемо свої війська додому». Брежнєв дав згоду, але щоб афганська сторона обов’язково офіційно звернулась до Радянського Союзу по допомогу.

Не для того Андропов кілька років зі своєю агентурою потратив, щоб війська залишили Афганістан. Пізніше, ставши Генеральним секретарем, він заявляв, що радянські війська ніколи не залишать Афганістан.

Ще 2 грудня 1979 року Андропов послав у Кабул свого представника генерал-лейтенанта КДБ Папутіна, щоб умовив Аміна на допомогу з Радянського Союзу, або навіть викрав його і доставив у Москву. Амін стояв на своєму твердо і відповідав генералу, що ніколи не погодиться на ввід будь-чиїх військ.

22 грудня група молодчиків напала на одну з багаточисельних місій Союзу, вбила зо два десятки чоловік, відрізала їм голови і на палях принесла до Кабула.

23 грудня Амін отримав ноту, в якій говорилось, що радянська сторона візьме під захист своїх громадян, а 24 грудня на аеродромі Баграм, що за 40 км на північ від Кабулу, була висаджена 105-а гвардійська повітряно-десантна дивізія. Одночасно радянські «радники» блокували зв’язок і затримали на бенкеті вище командування афганської армії. Спеціальні підрозділи КДБ («Дельта») оточили палац президента Аміна. Штурмом «Дельта» взяла палац. Бачачи безвихідне становище, Амін пристрілив генерала Папутіна (друга версія генерал покінчив з собою, бо не міг виконати наказ Андропова). У перестрілці був убитий і Амін. Радянське керівництво призначило нового президента Бабрака Кармаля.

Дізнавшись, що сталося у Афганістані, світ ахнув і об’явив Радянський союз агресором.

Через Кушку та інші прикордонні пункти в Афганістан було введено 360 і 20 стрілецькі дивізії, а також 357 і 66, а по шосе, яке Радянський Союз будував в Афганістані майже десять років, рухались колони танків. Згодом було перекинуто ще чотири дивізії.

«Ограниченный контингент», як тоді говорили, становив не 40 тисяч, а 150.
У Вашингтоні було справжнє свято, один одному тиснули руки: пастка спрацювала – ведмідь (Радянський Союз) попав туди і надовго. З першого дня полетіли «чорні тюльпани» в усі республіки, везучи цинкові труни рідним. «Новой войне мы путь преградим, не для войны сыновей мы растили…» – писав Ілля Френкель. Помилився шановний, – для війни. Пізніше Брежнєв не раз говорив Андропову: «Ти ж говорив, що через місяць вернеш війська додому?»

Щоб полегшити дії радянських військ в Афганістані в Москву був викликаний президент Іраку Садам Хусейн. Йому прямо заявили, що настав час вирішити всі спірні питання з Іраном шляхом війни. Зброєю, пальним і всім іншим, необхідним для ведення війни, Радянський Союз пообіцяв постачати Багдад по повному списку – скільки потрібно і в достатній кількості. Хусейн погодився, але при тій умові, що за кожен рік війни на його особистий рахунок Радянський Союз буде переводити у Швейцарський банк 500 мільйонів доларів з урахуванням інфляції. Дорого? Дорожче буде, коли Іран піде допомагати повсталому Афганістану та ще й підніме газават (священну війну) в Середній Азії. Що ж, Хусейн правий. Цього ще не вистачало Москві. Зараз Хусейн і його підручні знаходились в американському полоні, доповнюють цю згоду все новими й новими свідченнями, які не прикрашають радянське керівництво.

І так, була розв’язана ще одна кровопролитна війна, схожа на Першу світову по кількості жертв. Вона тривала вісім років. Хоч втратила одна і друга сторона більше, ніж по мільйону чоловік, зате Хусейн поклав до своєї кишені 4 мільярди доларів. Цій війні був радий Ізраїль, бо два давніші його вороги зчепились між собою. Їм тепер не до Ізраїля, який в свою чергу нападає на Ліван і захоплює його, знищивши його всю військову інфраструктуру, на створення якої Радянський Союз вбухав за останні десять років півтора мільярди доларів.

Йшли роки. Змінювались у нас генсеки, а війна в Афганістані набирала все більше обертів. Похоронки і цинкові труни все йшли і йшли в СРСР, обганяючи ешелони з пораненими і покаліченими. Армія (в котрий уже раз!) засвідчила свою неготовність вести бойові дії. Під покровом мегатонних ядерних боєголовок, на котрі надіялись московські стратеги, армія, як і вся країна, стрімко відстали від світових стандартів. Зв’язок був слабкий, обмундирування і спорядження нікуди не годними. Про польові установки для переливання крові або про фляги- холодильники ніхто зовсім не чув. Не було жодного підходящого вертольота діяти у високогірних умовах, продукти були низької якості. Лютувала епідемія гепатиту. Ніхто не міг розібратися в італійських, американських та ізраїльських мінах, які десятками тисяч ставили партизани на кожному кроці. Молоді хлопці з відірваними ногами заповнили радянські шпиталі. Виявилось, що ніхто не в змозі забезпечити їх не тільки інвалідними візками, а навіть простими протезами.

«Агонія комунізму – писала американська газета «Нью-Йорк таймс». – Нинішні лідери Кремля роблять все, щоб погубити свою власну імперію. Яку ж мету вони при цьому переслідують?»

Тепер про епіграф, винесений перед статтею. Чим же кінчаються війни? Для Радянського Союзу – розпадом. В афганській авантюрі ми втратили до 15 тисяч воїнів, 10751 стали каліками, 53753 поранені, на кілька десятків мільярдів доларів військового спорядження і техніки. Афганці втратили до мільйона своїх співвітчизників з Іраком. Саддаму Хусейну війна сподобалась, бо воював чужим коштом, хоча Ірак втратив більше мільйона чоловік.

Чуйний до нудьги Хусейна, Радянський уряд запропонував Хусейну за 12 млрд. доларів захопити Кувейт. Садам і сам довго зарився на незліченні багатства Кувейту і Саудівської Аравії. Хусейн погодився. Чисто символічна гвардія кувейтського еміра не змогла втримати натиску мільйонної армії Іраку, озброєної до зубів новітньою радянською зброєю і технікою. За 30 годин Кувейт був повністю окупований. Це викликало гнів і обурення США. Вони швидко перекидають в Саудівську Аравію свої війська і тим самим захистили її від іракської окупації, а потім за одну добу звільнили Кувейт. Загартовані в боях іракські солдати «товариша» Хусейна тисячами здавалися у полон. Дорога на Багдад була відкрита. Але головне було не в цьому, а в тому, що збройні сили США продемонстрували такі системи зброї нового покоління, такі нові способи ведення електронної війни, таку координацію дій різних видів, яка могла тільки снитися радянським генералам і військово-промисловому комплексу.

Але й генералам було не до цього. Союз почав розпадатися. Як не метався Горбачов по республіках, вони виходили зі складу «нерушимого» одна за одною.

У декого і зараз ностальгія по Союзу і всю вину за розвал звалюють на Горбачова. Це не зовсім так. Горбачов прийняв від своїх попередників країну розорену як фінансово, так і економічно. Вона працювала однобоко – тільки на війну.

Ми вже простежили, куди радянське керівництво вкладало кошти. Але був і другий бік – корупція вищого ешелону влади. Коли Андропов був главою КДБ, його слідчі доповідали при розслідуванні (узбецька справа, грузинська та ін.) куди ведуть сліди – в Москву. Пригадаємо його слідчих Гдляна і Іванова, про них повідомляла преса. На місцях при розслідуваннях, вони виявляли десятки мільйонів рублів і сотні кілограмів золота навіть у секретарів райкомів (Кашкадар’їнська область). А що робилось в Москві? Для прикладу – тільки один факт.

Коли Андропов став Генеральним секретарем, то вирішив поцікавитись деким, а вже потім приступити й до інших високих чинів. Операція готувалась таємно. І так, Георгадзе, секретар Верховної Ради СРСР. Він ніколи не був навіть членом ЦК, все життя проходив кандидатом. При обшуку виявили: 8 кг брильянтів і алмазів, 100 золотих злитків по 20 кг кожний, 40 мільйонів рублів, 2 мільйони доларів, груди перстнів, сережок, кілець, кулонів, картини-шедеври Леонардо до Вінчі, Рубенса, Ван-Дейка, Айвазовського. Всього на шість мільярдів рублів. Георгадзе арештували.

А що було рангом вище? А що було в секретаріаті, Політбюро? Нащадки не дізнаються ніколи. Такі дані не попадали і не попадуть у надсекретний архів. Оце вам і «развитой социализм», який придумав брежнєвський ідеолог М.О.Суслов!
Вищий ешелон влади сполошився. Країні і світу довго морочили голову, що Андропов простудився і раптово помер. Треба було, щоб він раптово помер.

Михайло Сергійович Горбачов тримав під руку безутішну вдову – адже він дійсно був другом і правою рукою покійного.

Так описує Ігор Буніч, член комісії по розкриттю державних архівів у книжці «Золото партії», 510 сторінок.

Тепер генсеком став М.С.Горбачов. Казна пуста. Є 30 млрд. боргів, а як гаранти – ще 40 млрд. недаром Леонід Ілліч, царство йому небесне, ніби жартома говорив: «Як будуть капіталісти вимагати повернути борг, то хоч війну починай. Іншого виходу немає».

Зібрав Горбачов радників і провідних економістів, де обговорили фінансове питання в Союзі і вихід з кризи. Крути не крути, а без валюти, як-то кажуть, як без води: і ні сюди, і ні туди. Треба звертатися знову до капіталістів по кредит. «Не дадуть, навіть просити соромно: великий борг», – була майже єдина думка. «Щось придумаємо» – сказав Горбачов. Поїхали генсек і Шеварднадзе. Слухати не хочуть, кажуть, що вже давали, давали, а ви їх тратите то на війни, то на компартії, щоб вони нам заважали нормально жити. Горбачов пообіцяв, що тепер Радянський Союз піде новим курсом: у нас перестройка і гласність.

Віднині економіка буде працювати не на війну, як було, а на задоволення потреб наших людей, ми їх життєвий рівень наблизимо до рівня європейських країн. Це вигідно не тільки нам, а й вам. За тодішньою статистикою Радянський Союз по виробництву валового внутрішнього продукту на душу населення займав 68 місце в світі, а по рівню особистого споживання – 77, зате випереджав усі країни світу по дитячій смертності, кількості абортів, розлучень і вживанню алкоголю. Колишня царська Росія на початку 19 століття по різних показниках життєвого рівня серед інших країн світу займала з 3 по 12 місце, а по приросту промислового продукту – абсолютно перше, причому з великим відривом від інших країн.

А якщо бути до кінця справедливим і об’єктивним, то ми ще ніколи не жили гарно. Погано нами правили князі, бояри, царі, імператори, генсеки і президенти. Іноземців, які побували у нас завжди вражав контраст: великі палаци і погані хати, бідність простого люду і розкіш вельмож, безправність людей і свавілля властей, викидання мільярдів за кордон і безсоромні податки всередині країни. Тоталітаризм не кращий рабства.

Але наші люди ніколи не втрачали надії на краще життя, не втрачають і зараз. На зміну тоталітаризму, диктатурі царів, генсеків, номенклатурі закономірно приходить не яке-небудь видумане ідеологами суспільство, а парламентська демократія. Вона приходить з усіма своїми благами і проблемами, світлими і темними сторонами, як органічно народжена, розвинуте суспільство нашої епохи. Як показав досвід Заходу, будуть і тоді в суспільстві і скривджені і незадоволені, будуть і несправедливості (ми їх уже бачимо) – всяке буде. Але в основному люди стануть жити краще і духовно, і матеріально, чим при диктатурі номенклатури. Плюралістичне суспільство парламентської демократії надійно це гарантує.

Колись і воно постаріє і виникне з нього інше суспільство майбутнього. Ми цього не знаємо, воно прийде в інші сторіччя. Але одне можна сказати уже сьогодні: це суспільство не буде таким кривавим, яке ми пережили 73 роки при «отцях» номенклатури.

З 1917 року по 1959 рік в СРСР при нормальному і демографічному розвитку ми недорахувались 110 млн. чоловік (війни, голод, репресії, колективізація) пише російський професор І.А.Курганов. І все ж, наше життя, хоч і невпевнено, інколи стрибками, часом відступаючи назад, рухається не від свободи до рабства, а від рабства до свободи.
О.ЧУГАЙ,
позаштатний кореспондент газети «Перемога».

http://krasnews.at.ua/publ/kultura_i_svit/dumki_z_privodu/srsr_praporonosec_miru_abo_ostannja_vijna_pomirajuchoji_imperiji/12-1-0-670