Микoлa Дaнилoвич ЛAДНИЙ: «POБIТЬ CВOЮ POБOТУ НA COВICТЬ, ВEДIТЬ CEБE CКPOМНO – I ЛЮДИ ВAC ЦIНИТИМУТЬ»

У кожної статті, інтерв’ю чи навіть малесенької заміточки є своя історія, передумова виникнення. Коли минулого року зустрічався з колишнім першим секретарем Краснопільського райкому Партії М. П. Пулінським, він звернувся з проханням якомога більше писати на сторінках районки про людей, адже саме вони є його гордістю, творили і зараз примножують історію Краснопільського району, якому, між, іншим скоро виповниться 90 років. Як приклад, Михайло Петрович навів родину Ладних, корені якої походять з Великої Рибиці.

Кожен з членів цієї великої і шанованої сім’ї залишив свій благодатний слід. Голова родини Данило Пегасович все життя присвятив землі, вивівши місцевий відстаючий колгосп у лідери сільгосппідприємств району. Прикладом самопожертви заради спасіння людства від натуральної віспи може слугувати його старший син Іван Данилович Ладний, доктор медичних наук, науковець із світовим ім’ям, в житті якого сотні тисяч врятованих людей і дітей Африки. Пізніше його наслідуватиме найменший брат Микола Данилович – лікар-хірург Сумської обласної лікарні, ветеран Праці, Відмінник охорони здоров’я, нагороджений Орденом «Знак Пошани». Немає, мабуть, таких людей у Миропіллі, які б не згадували добрим словом вчителя фізики місцевої середньої школи, а згодом її директора, директора Миропільського навчально-виробничого комбінату, Заслуженого вчителя УРСР Віктора Даниловича – середнього сина родини Ладних, адже він один із тих, про кого говорять «педагог від Бога».

І чим більше заглиблювався у дослідження біографії…, ні, навіть не біографії, а у дивовижний, цікавий світ родини Ладних, тим більше переконувався, що однією статтею тут не обмежитись, адже кожен з них вартий окремої розповіді, тож сьогоднішнє інтерв’ю з Миколою Даниловичем, це своєрідний пролог перед майбутніми матеріалами.

– Миколо Даниловичу, коли взявся за написання матеріалів про Вашу родину, зустрічався з багатьма людьми, і при першій же згадці прізвища Ладних чув лише слова поваги, шани, вдячності. На яких цінностях потрібно виховуватись, щоб досягти такого успіху, доброї людської пам’яті?

– Людська повага, на мою думку, передається з покоління в покоління. Наш батько, Данило Пегасович свого часу багато зробив для Краснопілля, Миропілля, Великої Рибиці, і цим примножив шану, заслужену його батьками, ми ж, у свою чергу, теж намагалися жити по совісті, бо не мали права кинути тінь на прізвище Ладних. А на яких цінностях виховувались? Я Вам розповім про деякі факти з історії нашої родини, а висновки робіть самі.

Батькова мати, а наша бабуся Фекла Артемівна хоч і була малограмотною, але наділена величезним розумом. Природа нагородила її здібностями до народної медицини, можна сказати, що вона започаткувала подальшу династію лікарів у нашій родині. Особливо знадобилося її вміння у воєнний час, коли вона залишалась чи не єдиною людиною на селі, яка надавала медичну допомогу тим, хто її потребував. Я часто бачив у дитинстві, як бабуся зцілювала різні запалення, і згодом, коли вже сам став лікарем, не міг збагнути, як їй це вдавалося, але ж вдавалося! Сьогодні навіть шкодую, що мало тоді цікавився її даром, не вів записів, а могло б знадобитися.

Наш дідусь Пегас Антонович був грамотним в межах сільської школи, але за спогадами рідних, дуже любив літературу, вірші. Батько розповідав, як у дитинстві, виїхавши на жнива в поле, дідусь часто просив його читати «Бородіно». Він знав того вірша напам’ять від першого рядочка до останнього, теж тягнувся до наук, залюбки ходив до школи, хоч іноді його гнітило те, що доводилося доношувати взуття двох старших сестер. Зрештою, вже у свої юні роки батько користувався шаною і повагою серед сельчан. Багато чоловіків воювали на фронтах Першої світової і юного Данила запрошували по хатах читати листи від фронтовиків, писати відповіді.

Коли в 30-х роках розпочався колгоспний рух, Данило Пегасович його сприйняв, як багатообіцяючу форму господарювання, як грамотна людина, допомагав у її становленні. Між тим тридцяті роки були страшними. Мати розповідала нам такий випадок. Одного разу, вже коли він був агрономом, разом із дільничним інспектором здійснювали об’їзд колгоспного поля, і тут міліціонер запримітив чотирнадцятирічного хлопчика із вузликом зерна. Під’їхавши до села, вони зупинилися для своєрідної «наради». Правоохоронець наполягав, що на хлопчика необхідно скласти протокол, батько ж просив цього не робити, бо то не злочинець, а всього лише голодна дитина, і складений протокол може коштувати йому життя.

І треба ж було такому статися, що їх розмову підслухав батько того хлопчика, який сховався у кущах обабіч дороги. Пізніше, під час німецької окупації, в той час, як наш батько воював на фронті, цей чоловік служив у поліцаях, і одного разу, зайшовши до нашого будинку, розповів той випадок нашій матері Ганні Єфремівні. По закінченні розмови він наголосив: «Якщо прийде твій Данько з армії, я обов’язково його захищу від німців, бо він гарна людина».

Але все то буде пізніше, а у передвоєнні роки батько прагнув здобути вищу освіту, хоч це було й не легко, адже на той час сім’я вже поповнилася двома синами. Та все ж на сімейній раді його потяг до знань підтримали, і батько вступив до інституту. Там, у ВУЗі доля звела його з Д.С.Полянським, який за час правління Брежнєва був членом політбюро, працював Головою Ради Міністрів РРФСР.

Після закінчення навчання Данило Пегасович очолив Миропільську агрошколу, навчав агрономії місцеву молодь. А потім війна… В серпні 1941 року батька, разом з іншими призвали до лав Червоної Армії. Але до кінцевого пункту збору – Харкова з понад трьох десятків новобранців дісталися одиниці, решта розбіглися хто куди. Батькові, за його словами, теж пропонували повернутися додому, але він категорично відмовився. Не міг він вдіяти по іншому, це суперечило його сутності.

– Родині червоноармійця, та ще й комуніста, в окупації було не те що нелегко, але й небезпечно?

– Що правда, то правда. Будучи студентом, батько склав карту села, де вона потім поділась, ніхто не знає, але під час окупації до матері часто навідувались з проханням, а то й погрозами повернути карту посланці від старости, комендатури, деякі місцеві жителі, які розраховували з приходом німців отримати земельні наділи. Попсували вони їй нерви.

А тут нова проблема. Корова, яку утримували, на удій виявилася поганенькою, тоді як план молокозаготівлі для німецької армії доводили кожній сільській родині. Ясна річ, щоб прогодувати нас трьох, та ще й німцям віддати, мама добавляла в молоко трішки води. Поліцаї ж робили контрольне доїння, завітали такі «ревізори» до нас у хлів та до дідуся-сусіда, а вже наступного дня за результатами перевірки їх викликали до комендатури. Ця подія запам’яталась мамі на все життя. Вона до останніх своїх днів згадувала слова коменданта, капітана Ріхтера: «В то время, как доблестная немецкая армия защищает вас в окопах от большевиков, вы вместо молока даете ей воду». Для остраху офіцер показав сельчанам у вікно щойно збудовано шибеницю. Але через перекладача переляканим матері і сусіду повідомили, що на перший раз комендант їх вибачає, але якщо подібне повториться, смертної кари їм не уникнути.

Та коли вони вже направились до виходу, за спинами почули: «А напрасно, господин Рихтер, надо бы парочку человек повесить для поддержания дисциплины». Мама оглянулася і побачила чоловіка, обличчя якого врізалося в її пам’ять.

Ця історія мала продовження вже після війни, коли батько повернувся з фронту. Одного разу, як місцевого жителя, його викликав до себе представник Міністерства Держбезпеки і запропонував уважно ознайомитись із фотознімками, на яких могли бути зафіксовані зрадники. Батько ж відмовився, мовляв, під час окупації його тут не було, а ось дружина може когось і впізнає. Мама й справді відразу впізнала того чоловіка, який пропонував її повісити для «поддержания дисциплины». Згодом його затримали десь аж у Молдавії і він помер у в’язниці.

Ніби злочинець отримав по заслузі, підстав для самоосуду немає, але батько все рівно згадував той момент, шкодуючи, що все сталося саме так. Пізніше із в’язниць повернулися чоловіки, які при німцях служили у поліції, в тому числі й ті, що робили у нас контрольне доїння. І жодного разу батько, вже працюючи на високих посадах, не намагався когось з низ принизити, переслідувати тощо. Він був напрочуд доброю людиною, ладний пробачити все, навіть таке.

– Данила Пегасовича Ладного пам’ятають, як талановитого господарника, вмілого керівника, який зумів відстаючий колгосп за кілька років вивести в лідери сільгосппідприємств району.

– Після демобілізації розгойдуватись часу не було і батько цілком і повністю віддався роботі. Спочатку трудився у Миропільському райвиконкомі завідуючим земельним відділом. Як спеціаліста його цінили, неодноразово запрошували на роботу до обласного сільгоспуправління, але він відмовлявся, бо вважав себе потрібнішим тут, у рідному селі. Після ліквідації Миропільського району він деякий час працював головним агрономом МТС, а згодом його земляки з Великої Рибиці на своїх звітно-виборних зборах обрали головою колгоспу «Червоний Жовтень».

На той момент господарство перебувало у занедбаному стані, але батькові вдалося поставити його на ноги, а разом з тим і село піднялося. Немало допоміг батькові у становленні і відбудові колгоспу Д.С.Полянський, про якого я говорив раніше. Колгоспники оцінили батькові заслуги, зробивши його почесним членом КСП «Псел».

Ви запитуєте, за що Д. П. Ладного поважали? По-перше батько був справедливим, де б не працював, ніколи не зловживав службовим становищем. Тоді доріг як таких не було, та й автобусного сполучення теж, але ніколи за нами, тоді студентами, батько не посилав службову автівку. Пам’ятаю, коли будували будинок, не вистачило пару мішків цементу. «Вранці поїдемо, купимо», – запропонував батько, а робітники від подиву роти повідкривали. «Данило Пегасовичу, так на складі ж є, давайте сьогодні візьмемо, доробимо, а Ви купите і назад відвезете того цементу». Та батько на це не пішов, відповівши, що це буде не чесно.

На наші запитання, як він воював, тато завжди відповідав коротко: «Воював по совісті». Замість слів про його службу говорять два ордени Вітчизняної війни, два ордени Червоної Зірки, п’ять медалей. Красномовно свідчить про його бойовий шлях пам’ятний надпис, який зробив на своїй книзі «Время тревог и побед» начальник політвідділу дивізії генерал-полковник П.А.Горчаков: «Ладному Данилу Пегасовичу. Безстрашному парторгу-з’язківцю, моєму однополчанину. З повагою і добрими побажаннями від автора». Батько говорив нам: «Робіть свою роботу на совість, ведіть себе скромно – і люди вас цінитимуть». Ось на таких цінностях ми виховувались.

– Миколо Даниловичу, Ви шанований в області лікар-хірург, Іван Данилович Ладний теж пов’язав своє життя із медициною, працював за кордоном, обіймав посаду заступника директора Всесвітньої організації охорони здоров’я. А ось Віктор Данилович присвятив себе педагогічній ниві. Що вплинуло на вибір професій особисто Вами і Ваших братів?

– Мабуть засновницею медичної династії Ладних була бабуся Фекла Артемівна, про яку я згадував. Старший брат Іван брав участь у Великій Вітчизняній війні, воював на східному фронті, звільняв Порт-Артур, тож коли повернувся з армії у 1949 році, постав вибір майбутньої професії. У нього було лише сім класів школи, щоб вступати до ВУЗу знань не вистачало, тож на сімейній раді батько запропонував йому закінчити вечірню школу. Розумієте, як то було психологічно важко – фронтовик, 22 роки, а треба сідати за парту, та все ж батька Іван послухав і школу закінчив.

А далі у виборі між агрономією і медициною остаточне слово сказала мама. Річ у тім що під час війни у Миропіллі працював дуже талановитий лікар із складною долею на прізвище Гришин. Він мав неабиякий авторитет у селі, і мати часто ставила нам його у приклад, і коли Іван думав, до якого навчального закладу вступати, вона часто повторювала: «Ваню, йшов би ти у лікарі». Зрештою умовила, тож Іван став студентом Харківського медичного інституту. Як виявилося, це був доленосний вибір.

Віктор, наш середній брат, теж планував присвятити себе медицині, він навіть їздив до Івана в Харків, дізнавався, що до чого, готувався. Але одного разу, повертаюсь із Харкова, сильно застудився і тяжко захворів, відтак про навчання далеко від дому мова вже не велась. На сімейній раді вирішили, що найкращий варіант – це Сумський педагогічний інститут. Віктор Данилович закінчив фізмат, працював на совість, так як і навчав батько, тому й здобув заслужений авторитет і визнання у сельчан.

Віктор Данилович Ладний

Був такий показовий момент, коли учні мали написати твір, на кого б вони хотіли бути схожими в житті? Чимало школярів написали в зошитах, що прикладом наслідування для них є Віктор Данилович Ладний. А дітей не обдуриш. З деякими випускниками я й досі спілкуюся.

Віктор був великим добряком, напрочуд чесною людиною і за характером, мабуть, найбільше походив на батька. Ми з Іваном ще могли десь щось утнути, а Віктор – ніколи, можливо навіть тому, що працював з дітьми і на компроміси із совістю не йшов.

Щодо мого вибору професії, то як найменшому, завжди подобалося те, чому навчався Іван, я читав всі книги, «возився» із шприцами, голками, які він привозив, тож для мене якось не існувало інших думок, ніж вступати до медичного інституту. Хоча якщо чесно, першу спробу вступу я провалив. Хоч і вступив з другої спроби, все ж закінчив Харківський медичний інститут із відзнакою. Навчаючись, відвідував кафедру хвороб очей, навіть підготував кілька наукових робіт. Та якось подумав, що не зможу все життя сидіти в кабінеті і підбирати окуляри, тож обрав хірургію і ані скільки не шкодую про свій вибір.

– Бачу, у Вас на стіні фотознімок, де ви з губернатором Сумської області Ю П. Чмирем?

– Дійсно, була зустріч медпрацівників із головою облдержадміністрації. Так сталося, що серед лікарів обласної лікарні я найстарший, тож мені запропонували виступити. Непомітно сплинув час… Пам’ятаю, як молодим спеціалістом прийшов працювати, як оперували без якогось особливого обладнання, навіть рукавичок не було в достатній кількості. Ціла епоха промайнула. Про це й розповів губернатору, з яким, між іншим, спілкувався вперше, і був приємно вражений тим, наскільки Юрій Павлович володіє обстановкою, проблемами медицини, оперує цифрами без папірця. Я навіть жартома зазначив, що з нього б вийшов непоганий головний лікар.

Посміялися, а після зустрічі він підійшов до мене з шампанським, поспілкувалися вже у невимушеній обстановці і фотограф зафіксував саме цю мить.

– Повертаючись до Ваших братів, зокрема Івана Даниловича. Він, вчений-епідеміолог, доктор медичних наук, професор, тривалий час працював в Африці, на керівних посадах у ВООЗі. Як йому, хлопцю із сільської глибинки, вдалося досягти такого кар’єрного росту?

– Як відомо, у 1958 році на асамблеї Всесвітньої організації охорони здоров’я радянська делегація на чолі з академіком В. М. Ждановим стала ініціатором глобальної програми по боротьбі з натуральною віспою. Пропозиція була сприйнята, але до початку практичної роботи минуло ще сім років. Іван Данилович після закінчення інституту з 1957 по 1959 роки працював на кафедрі епідеміології спочатку аспірантом, а згодом асистентом. В 1962 році захистив дисертацію на ступінь кандидата медичних наук. Їхати до Африки йому, як здібному епідеміологу порадив ректор інституту, і в 1965 році Іван був призначений радником ВОЗ. Всесвітня програма боротьби із віспою стала його власною програмою, він працював у складі інтернаціонального дивізіону у найвіддаленіших і неблагополучних державах Африки.

Іван Данилович Ладний проводить медогляд дітей
перед щепленням проти натуральної віспи. Нігерія. 1976 рік.

У 1971 року брата відізвали до Радянського Союзу, де він організував і очолив Головне управління карантинних інфекцій Міністерства охорони здоров’я Радянського Союзу. Але у 1976 році його знову запросили до ВООЗу, але тепер вже у якості заступника Генерального директора цієї Всесвітньої організації.

І ось тут вже виникли проблеми. Мабуть хтось у Міністерстві хотів влаштувати на цю посаду свою людину, але Генеральний Директор ВООЗу М. Хіндерсен, який вже переконався у професіоналізмі Івана Даниловича всі інші кандидатури відхиляв і був налаштований рішуче – його заступником має працювати лише І. Д. Ладний. Дійшло навіть до Кремля, цим зацікавився член Політбюро К. Ф. Катушев, який тоді курував закордонні кадри. Він викликав брата до себе, щоб дізнатися, хто ж такий цей Ладний, за якого скільки шуму піднялося? Розмова між ними тривала біля десяти хвилин і вже незабаром Іван вирушив за кордон. Віспу було подолано, брат захистив докторську, видав кілька монографій, та головне врятував сотні тисяч людських життів.

– Ви були дружніми братами?

– Дуже! Нам всі заздрили. Це не стосується матеріального боку справи, хоч, якщо чесно, Іван, працюючи у міжнародній організації, у матеріальному плані почувався непогано. У 1970 році одна назва автомобіля «Волга» викликала захоплення, а він приїхав на ній в село і залишив її батькові. Ніколи у нас не було скандалів, ми завжди прислухались до порад один одного.

Єдиний раз я ослухався старшого брата, коли не залишився в аспірантурі і не захотів працювати в Москві, як він радив. Я приїхав на Сумщину, щоб бути ближче до батьків. Маму підліковував, за батьком наглядав. Жодного разу батько не підвищував на нас голос, якщо вже провинились, йому досить було сказати: «Хіба ж так можна. Мені соромно за вас». І все, це була найстрашніша кара, коли батькові за нас соромно.

– Мати таку дружну родину, двох братів, а потім залишитись одному… Уявляю як Вам було важко все це пережити…

– Ви знаєте, кажуть, що час лікує все, а спочатку був відчай, безсонні ночі, сльози. Тим більше, що втратив найрідніших і найдорожчих людей буквально за рік. Спочатку померла мама, на сороковий день її смерті не стало Віктора. Першого травня він ще виступив на мітингу в Миропіллі, наступного дня я мав їхати до них, а тут повідомляють, що брата вже немає – серцевий напад. Іван на похоронах мами не був, адже саме в той час перебував в Африці. Він приїхав на роковини, і загинув в автокатастрофі. Просто містика якась… Найважче було сказати про смерть Івана батькові і сам зробити це я так і не наважився, попросив друга…

Іван ніби відчував, що має щось статися. Щоразу, коли він приїздив у Суми, просив мою тоді ще маленьку доньку Оксану: «Бери тата, маму і поїхали зі мною в Москву». Завжди ці прохання закінчувалися жартами, а напередодні катастрофи він таки нас умовив, і ми навіть взяли квитки на потяг. По тих квитках ми все ж поїхали в Москву, але на похорон Івана Даниловича.

Родина Ладних. Велика Рибиця.
Липень 1967 року.

Звичайно, навіть через скільки років біль втрати присутня, мені не вистачає батьків, братів. Не було у нас ніколи конфліктів тоді, не було б їх і сьогодні. Приємно, що пам’ять про них живе не лише в моєму серці, а й багатьох земляків у Великій Рибиці, Миропіллі, Краснопіллі. Вони справді того варті.

О. МОЦНИЙ.

Від автора: Наразі зібрав достатньо спогадів друзів, колег Івана Даниловича Ладного про його студентські роки, африканський період життя, тож незабаром читайте матеріал про цю видатну людину.