«Чoгo нaм бyть пeчaльними?»

Особливості національного сміху

В есеї мого сина Сашка «Харків: фабрика футболу», який напередодні фіналу «Євро–2012» побачив світ в українсько–польській антології «Тотальний футбол», є така жанрова сценка. Харків. Південний вокзал. Друга ночі. Сашко сідає в плацкарт транзитного потяга «Астана — Київ». На дверях заспаний казахський провідник довго крутить туди–сюди його квиток. «А фотографія де?» — нарешті питає він. «Про що це ви? — не «в’їжджає» Сашко. — Яка фотографія на квитках?..» Очі казаха звужуються до ледь помітних щілинок. Він задоволено плескає себе долонями по колінах, а потім заливається розкотистим сміхом, так, що порожнім напівтемним пероном аж луна йде. «Отуди к бісу! — подумки каже Сашко, — виходить, «я не зовсім розумію всі тонкощі казахського гумору, хоч, мабуть, і міг би, бо моя матуся, українка, народилася саме в Казахстані». А й справді, які вони, ці «тонкощі» національного сміху?.. Хоч би й нашого українського. І як вони віддзеркалені в літературі?

Коли читаєш середньовічні пам’ятки (літописи, житія, повчання), то виникає враження, що наші предки взагалі ніколи не сміялись. Невже тоді не було сміху? Був, ясна річ! Якби не було, то навіщо в «Ізборнику Святослава» 1073 року заводити розмову про іронію? А там сказано: іронія — це коли хтось клеїть дурня. Перекласти грецьке «іронія» можна словом «поруганіє», і має це «поруганіє» два різновиди: астеїзм і харієнтизм, чи то пак «поіграніє» і «посміяніє». Тим часом наша середньовічна література не має в собі ані краплиночки сміху просто тому, що трактує цей світ як «долину плачу». Тодішня література (і не тільки!) жила під гаслом: «Христос ніколи не сміявся». Навіть неперевершений іронік Сократ постає тут в образі святого великомученика. Принаймні в перекладній хроніці Георгія Амартола підкреслено, що Сократ, який «порушив еллінський закон, помер у в’язниці, випивши цикуту». Серйозність Сократа засвідчена його смертю.

Сміх з’явиться в нашій літературі перегодом, десь на зламі XVI—XVII століть. Це буде в’їдливий, а часом просто хуліганський сміх письменників–полемістів. Пам’ятаєте, як Касіян Сакович, ставши католиком, шкилював зі звичаїв православних? Мовляв, людина, схилена в доземному поклоні, якщо глянути на неї ззаду, нагадує спрямовану на тебе жерлом гармату. «Та чи ж тобі, одновухому, — пише у відповідь Петро Могила, натякаючи на те, що, коли Сакович був іще немовлям, матуся якось залишила його без нагляду на подвір’ї і свиня відкусила йому вухо, — сміятися з наших звичаїв! Дивись, щоб тобі, бува, і другого вуха не обірвали!»

Отаке от «козацьке богослів’я». Чим воно гірше за знаменитий «Лист запорожців до турецького султана», початок якого у віршовому перекладі Миколи Лукаша звучить ось так:
«Царя небесного харцизе
високорогий сатано
Не годимося ми в підлизи
Жери–но сам своє лайно
Воно нам в пельку не полізе...»!

А поруч — блазенський, чи вже карнавально–раблезіанський, сміх українських мандрівних школярів. Сміх у їхніх різдвяних та великодніх «утішних ораціях» часом набуває таких форм, що, як казав колись Володимир Перетц, «релігійне ставлення до свята геть зникає, бувши заступленим цілком цинічною буфонадою». У цьому сенсі українські «карнавальні» веселощі нічим не відрізняються від західних. Єдина розбіжність полягає хіба в тому, що на Заході вони з’явилися в IX столітті, а в Україні — аж у XVII. Та в усякому разі наше бароко годі уявити без барвистого сміху. Тут навіть Христос починає нарешті сміятись. Згадаймо діалог Сковороди «Асхань», де є такі слова: «…Чи сміявся коли Христос? Це питання дуже схоже на ось таке премудре: чи буває коли гарячим сонце? Що ти кажеш?! Христос — то сам Авраамів син Ісаак, тобто сміх, радощі й веселість…»

А десь того самого 1794 року, коли не стало Сковороди, Котляревський заходився перелицьовувати Вергілієву «Енеїду». Починається нова доба української літератури. І починається вона зі сміху! «Енеїда» справила на публіку таке невигладне враження, що тривалий час панувала думка, нібито українська мова — то взагалі мова сміху й не більше, а сміх є визначальною рисою українського національного характеру.

Квітці–Основ’яненку довелося навіть побитись об заклад із Гулаком–Артемовським, що українською мовою можна писати не тільки сміховину, а й щось таке, від чого люди будуть плакати. Саме так з’явилася його «Маруся». Цю думку підтримували й дуже популярні тоді українські повісті Гоголя. А потім були його «Ревізор» і «Мертві душі». Ми можемо трактувати сміх Гоголя як щось безтурботне й світло–раблезіанське, так, як це робив Михайло Бахтін, для якого сміх Гоголя — то не що інше, як святочний сміх (risus paschalis) українських мандрівних школярів. Можемо пристати на думку московського професора Івана Снєгірьова, котрий був свого часу цензором «Мертвих душ», а в 1852 році казав: «Так що ж такого зробив Гоголь? Хіба те, що показав Європі сраку Росії, задравши їй поділ». Зрештою, можемо повірити Василію Розанову, для якого Гоголь — такий собі демонічний «Олександр Македонський», котрий знищив «фалангою» свого сміху цілу Російську імперію: «…Диявол раптом поворушив паличкою дно: і з дна пішли потоки каламуті, болотних бульбашок… Це прийшов Гоголь. За Гоголем усе. Нудьга. Сумнів. Злість, багато злості…» Та принайнні це український сміх. Недаром Панас Мирний, маючи на те всі підстави, казав, що Гоголь «по духу і природі» — український автор, а шерег його «мертвих душ» списаний з українського панства. А хіба не те саме мав на думці Шевченко, коли в посланні «Гоголю» писав:
«Всі оглухли — похилились
В кайданах… байдуже…
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже»?

Ось вони: два обличчя української літератури, «Демокрит і Геракліт» — той, хто сміється, і той, хто плаче.

Шевченко — романтик. Він «Геракліт» уже тому, що романтизм не знає сміху. Я б сказав, що романтизм — то створена генієм Шуберта й Шлегеля «Похвала сльозам». Послухайте цю пісню, і ви погодитесь зі мною. Не дуже любив сміх і наш реалізм. Узяти хоч би поезію Бориса Грінченка. «Вірші Грінченка, — казав Василь Сімович, — дуже сумні, дуже похмурі. Він ніколи не сміється, ніколи не жартує». Щось подібне можна бачити й у творах Панаса Мирного, Павла Грабовського, Архипа Тесленка… Сміх повертається в українську літературу за часів модернізму. Недарма наш найпопулярніший письменник тієї доби Володимир Винниченко так часто міркував про єство сміху. «…Комічне, — каже він, покликаючись на Анрі Бергсона, — є те, що спостерігаєш, не беручи внутрішньої участі. Треба затулити вуха, щоб не чути музики, і танцюючі будуть здаватися смішними». Та й загалом, «воля до сміху» грає в нього надто велику роль. Нехай це буде навіть той Henkershumor, про який писав Агатангел Кримський, — «гумор вішальника перед катом». Що це таке? Спитаймо в Остапа Вишні. Грудень 1933 року. Письменник удруге в житті опиняється за ґратами. І коли слідчий на допиті сказав, що його, Вишню, звинувачують у підготовці замаху на Постишева, Вишня без тіні усмішки відповів: «А я можу…» Гепеушники весело зареготали. Оце він і є — «гумор вішальника перед катом» — у його українській версії доби великого терору. А потім будуть жахіття Другої світової війни. І, опинившись у цих безжальних лабетах історії, українська людина починає боронитися від них часом усеосяжною іронією. «Чи маєте ви чуття гумору? — запитує один iз героїв оповідання Ігоря Костецького «Божественна лжа». — Так, гумору. Гумору, що стоїть над добром і злом, над кров’ю й залізом, понад правдою і брехнею». Не так важливо, що він почув у відповідь. Важливо інше: «чуття гумору», про яке говорить Костецький, — дитятко доби соціальних потрясінь.

Пройде кілька десятиліть, і, коли радянська імперія почне з гуркотом падати, це «чуття» знову виходить на передній край. Недаром гаслом нашого «карнавального» постмодерну стає: «Назад до Котляревського!». Зрештою, діапазон сміху пролягає тут від раблезіанських веселощів перелицьованої «Енеїди» до «чорного гумору» абсурдистів. Постмодерн — література «доби іронії». Для мене її символом стала одна колоритна картинка середини «веселих» 1990–х. Не знаю, з якого дива, але тоді в Харкові завели моду транслювати по гучномовцях виступи всіляких гумористів і сатириків. Довкола панувало повне безладдя, а з репродуктора лунав голос автора–іроніка, який час від часу потопав у хвилях безжурного реготу слухачів… Соціальні потрясіння легко–легко перебігають у «карнавал». Майже так само легко, як у «Балконі» Жана Жене, де інсургенти, трощачи все поспіль, сприймають це як веселу клоунаду, радісне свято оновлення, таке собі невичерпне джерело адреналіну. Інша справа, що не за горами той час, коли юрба почне тужити за зруйнованим нею старим світом і потихесеньку складати з його уламків «нову реальність», яка буде мало чим відрізнятися від старої. Гадаєте, це в мені промовляє песимізм? Аніскілечки, бо що б там не було, я пам’ятаю слова свого улюбленця Сковороди: «Чого нам буть печальними? Гайда до Віфлеєма!»

Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук, професор кафедри української та світової літератури
Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди

Джерело:
http://umoloda.kiev.ua/number/2115/164/75350/
Номер 110 за 31.07.2012
«Чого нам буть печальними?»
Особливості національного сміху