Дoля i нeдoля Микoли Дaнькa (1)

Ще в 1988 р., оглядаючи поетичні добірки українських журналів, Ігор Римарук у “Літературній панорамі” писав: “Заповнюючи “білі плями” на літературній карті України, ми чомусь обмежуємося лише 20–30-ми роками. Ті ж не такі вже й далекі 60-і – чи маємо про них повне й об’єктивне уявлення? Постійно повторюємо кілька гучних імен, але так годі відтворити цілісність, безперервність творчого і психологічного процесу” [31, 103–104]. Відтоді минуло майже 20 років, але чи змінилася ситуація? А якщо говорити про публіцистику, чи заповнилися “білі плями” на цій карті України? Знову ж таки повторюється кілька гучних імен, а десятки й сотні творців національної журналістики та незалежної української держави й до сьогодні лишаються непошанованими, їхні біографії не вивченими, творчість не проаналізованою. До таких належить і Микола Данько. 
Саме його життя та діяльність, доля і творчий шлях, формування громадських і мистецьких поглядів простежуватиметься нижче. Загалом контекст, у якому формувалися світогляд та життєві принципи Миколи Данька, складається із широкої мозаїки мікроконтекстів, які включають як навколишнє середовище, коло спілкування, пережите в дитинстві й юності, так і національні та політичні чинники.

Народився Микола Данько 24 травня 1926 р. на Слобожанщині, у селі з символiчною назвою Славгород (нинi центр сільської ради Краснопiльського району Сумської області) в родинi спадкового коваля.

Славгород – село давнє, засноване 1686 р. Розташоване на річці Коров’я. Поблизу виявлені поселення бронзового, раннього залізного віків та раннього середньовіччя. Згідно з “Переліком пам’яток археології Сумської області”, станом на 15 травня 1994 р. у селі є 2 курганні могильники. Протягом 1919–1931 рр. Славгород – центр волості Сумського повіту Харківської губернії, після створення Сумської області (1939) – центр сільської ради. За переписом 1926 р. в Славгородi було 933 двори, в яких мешкало 5004 жителi; дiтей до 1 року – 141; росіян – 11 чоловік. Символом села був i донині залишається Троїцький собор на пагорбi в центрi, споруджений 1807 р. у класичному стилi. Слід зазначити, що проект собору виконав славнозвісний організатор “Попівської академії”, “перший перекладач в Україні “Слова о полку Ігоревім” “стихами” [37, 12], один із ініціаторів створення Харківського університету Олександр Паліцин. Вiд храму променями розходилися вулицi, на яких славгородцi ставили “будинки козацькі! Мов князики” [6, 54], у чому виявлявся багатовiковий народний досвiд.

Саме особлива аура Славгорода, сформована його географiчним розташуванням, особливостями побуту мешканцiв та iсторiєю, помiтно вiдбилася на формуванні майбутнього митця. На початку ХІХ ст. тут народився Петро Максимович Соколов (Соколенко) – український поет, художник, близький товариш Шевченка. Його пензлевi належать малюнки з натури “Учнi Шевченка переписують “Буквар”, “Шевченко i Соколов на антресолях”, “Хворий Шевченко в лiжку”, “Могила Шевченка на Смоленському кладовищi” тощо. Брав участь у похованнi Кобзаря. Пiсля повернення з Петербурга в рідні місця розписував церкви. Створив низку віршів та пiсень, одна з яких – “Прощай, село рiднесеньке…” в обробцi Миколи Леонтовича – здобула народне визнання. Його сестри Одарка і Горпина були натурницями Т. Г. Шевченка. У Славгороді пройшли дитячі та юнацькі роки відомого поета-пісняра Сергія Алимова; тут народилося три Герої Радянського Союзу: М. П. Беспалов, І. І. Хиценко, Н. А. Шумейко.

Зростаючи на національному ґрунті, славгородці ще в 1922 р. вiдкрили другий на Сумщинi пiсля Ромен (i один iз перших сiльських в Українi) пам’ятник Кобзаревi. З`явився вiн завдяки iнiцiативi та завзяттю Прокопа Скаряченка (Прiснякова), який зiбрав серед односельцiв грошi, поїхав до Харкова й замовив погруддя, яке й установили бiля Троїцького собору. Трохи вище вiд того мiсця проходили великi осiннi Славгородськi ярмарки, збираючи людей фактично з усiєї Слобожанщини: обмiнювалися тут i досвiдом, i результатами рiчної працi на рiллi. “Взагалi, – наголошує лiтературознавець М. Iльницький, – мiсце народження митця часто стає своєрiдним символом його творчостi, уособлюючи багато в чому риси його часу й основнi прикмети творчостi” [16, 37]. А згідно з концепцією В. Антоновича, духовність кожної людини визначають три чинники: “спадок предків (75 %), виховання – осягнення принципів і духовних надбань минулих часів (5–10 %), власна ініціатива (до 15 %)” [1, 3–4].

Славгородська аура, напрочуд вдало поєднуючись iз родинним теплом Данькiв, iз їхньою селянською мудрiстю та освiченiстю, пiдвалини якої були закладені читанням книг, залишалася ще одним могутнiм джерелом становлення життєвих принципiв, iдеалiв та свiтогляду майбутнього митця. Дитячі роки, коли формується характер, Микола Данько провів у духовно здоровій родині, в атмосфері праці й простоти, взаємного розуміння й любові, серед розкішної природи й народнопоетичної пісні.

Рід Даньків, на що вказували старожили Славгорода під час записування нами спогадів, шанувався серед односельців [13, 39]. І саме в історії роду, очевидно, слід шукати витоки життєвих переконань Миколи Данька. Особливо помітну роль у селі відігравав рід Циганків, із якого походила мати Олена Пилипiвна. Працювала вона на різних роботах у місцевому колгоспі. Та найголовніше, що підкреслювали славгородці, мала добру й лагiдну вдачу, нiколи не кричала на дiтей (а їх було троє: Володя, Микола, Олексій).

Уже ставши літератором, Микола Данько напише:
       Я горе знав i зраду, i жалi,
       А все ж менi даровано немало:
       Щасливий я, що народивсь в селi
       I що мене селянка сповивала [12].

Майстром на всі руки визнавався рідний дід по материній лінії Пилип Циганок – вишуканий грубник, служив головним пiчником маєткiв князя Олексія Голiцина. Квiтникаркою в оранжереях працювала бабуся. Діди Миколи Данька по материній лінії Прокіп, Іван та Петро Циганки “визнавали рідну релігію, постійно ходили до церкви” [13]. Немаловажливим є той факт, що на початку ХХ ст. Троїцький собор у Славгороді знаходився під омофором Української автокефальної православної церкви і до її заборони служба в соборі відправлялася українською мовою. Тож закономірним є той факт, що саме в цьому храмі й хрестили Миколу Данька.

Батько, Михайло Андрiйович, не місцевий, народився у Грайвороні, в родині коваля. Цим ремеслом займався й у Славгороді, згодом став першим трактористом – “його з’явлення в селі на “Фордзоні” було справді більшою сенсацією, як фантастичне примісячнення американських астронавтів. Проте ковальство переважило, гаразд стверджуючи теорію генетичного коду” [4, 46]. Ковалем був і материн брат.

Завдяки князевi Голіцину в Славгородi досить популярною була книга: його кiлькатисячна книгозбiрня вiдкривалася для багатьох селян. З розповідей самого Микола Данька, занотовуваних автором протягом 1990–1993 рр., та опублікованої в журналі “Кафедра” його автобіографії [4, 46–48] відомо, що його дід Пилип користувався прихильністю аристократа й вільно читав книги. Ця ж обставина посприяла 1905 р. одному з материних братiв, Андрiєвi Пилиповичу, очолити в Миропiллi окружну “Просвiту”. Рятуючи під час громадянської війни духовнi скарби вiд денiкiнцiв, вищезгаданий дядько перевiз частину книгозбiрнi до сестри, матерi Миколи Данька. По цих книжках Микола й навчився читати ще до школи. Про те, що в Даньків була чимала домашня книгозбірня, говорить однокласник Миколи Данька Яків Довжик: “Вдома у Даньків було багато книжок, у чому я йому щиро заздрив. Ми, сільські діти, про таке могли лише мріяти, а в нього все це лежало в хаті” [13].

Звичайно, йому, дитинi, не вiдкрилася сповна емоцiйно-смислова глибина творiв класикiв: для її розуміння необхiдно володiти певним життєвим досвiдом. Тож література сприймалася ним iнтуїтивно i жила в ньому у формi враження, а не осмислення. Iнтуїтивнiсть давала також вiдчуття досконалостi літератури, абсолютної точностi у вживаннi слова, замилування виразними ритмомелодiйними малюнками, підсилюючи емоції та картини, сприйняті з фольклором. Саме iнтуїтивнiстю породженi його першi римованi спроби, написанi в лiтературному гуртку, який вiдвiдував iз початкових класiв школи. За це дiти прозвали тодi Данька “Миколкою-поетом” [39].

Суспільна атмосфера, в якій починав формуватися світогляд Миколи Данька, була не зовсім сприятлива для українців: виморені голодом села, сотні винищених представників творчої та наукової інтелігенції (один боявся другого й через цей страх доносив на сусіда, товариша, брата), утиски в мовно-культурній сфері.

Та напевно, вся тогочасна дійсність, увесь спосіб життя і вели до того, що Микола Данько мав поставити свій літературний хист служінню Україні. Адже село не тiльки працювало на рiллi, ярмаркувало та спiвало. Воно ще й плакало. Бiльшовицький лад, що утвердився на нашiй землi на початку 30-х рр. ХХ ст., приніс майбутньому митцеві перше випробування: коли йому виповнилося шість років, “активiсти” з батькової хати вигребли все зерно, навіть забрали вузлик з квасолею та бобами. У класi старшого Миколиного брата Олексiя після голодної зими 1932–1933 рр. із 36 учнiв залишилося 11.

У юностi iнша ворожа сила вже в інший спосіб влаштувала майбутньому митцеві чергове випробування – розпочалася Друга свiтова вiйна. Микола Данько встиг закiнчити лише сiм класiв. Тому евакуювався до Курської областi. Деякий час був сином ударної офiцерської частини, що дислокувалася в районi Iвнi. Захворiв. Після одужання завербувався на вiдбудову Сталiнграда. Влiтку 1944 р. – в Червоній Армiї. Закiнчивши Харкiвську радiошколу, з боями пройшов Австрiю, Угорщину, визволяв Будапешт, Вiдень. Мав бойовi нагороди. Перемогу 19-рiчним солдатом зустрiв у Чехословаччинi.

Після звільнення в запас зі Збройних Сил вирішив стати на шлях, до якого прагнув ще з дитинства – приступив до літературної праці. Неабияк посприяло цьому те, що на чотири роки затримався в армії (служив в авіаційних полках на Камчатці, в Конотопі, на острові Сахалін). На відміну від післявоєнних кріпаків селян-колгоспників мав на руках документи, які дозволяли вільно обирати місце проживання. Тож майже не зупиняючись у рідному післявоєнному селі, за порадою старших поїхав на Львівщину. Там секретарем Пустомитівського райкому партії працював Переверзєв – чоловік двоюрідної сестри Галини Іванівни. Чоловік другої сестри, Ольги Іванівни, обіймав посаду директора Пустомитiвського вапнякового заводу. На це підприємство й улаштувався Миколи Данько: спершу вантажником (підвозив вапняк у печі), потім бурильником. Закінчив вечірню школу робітничої молоді.

У наукових працях сьогодні досить поширене твердження, що людинi у спадок “данi лише елементи її тiлесної органiзацiї”, а формування з цих елементiв систем, із яких уже й створиться людський iндивiд, “вiдбувається в онтогенезi прижиттєво, тобто пiсля народження i пiд впливом тих чи iнших прижиттєвих факторiв середовища, перш за все соцiального” [21, 88]. Базуючись на цих напрямах, сучаснi соцiологи та психологи стверджують, що розвитком людини керують двi програми: генетична й соцiальна. Якщо “перша з них – це певна просторова органiзацiя клiтини, що розвиває свою дiю в певнiй часовiй послiдовностi, то друга – система всiх виховних впливiв, що здiйснюються щодо iндивiда з боку суспiльства, особливо на раннiх етапах онтогенезу” [21, 88]. Усе це виконує свою роль настiльки, наскiльки може викликати в конкретної людини внутрiшнiй процес самовиховання та саморозвитку, якi є “серiєю то менш, то бiльш глибоких внутрiшнiх новацiй у буттi iндивiду, яке передбачає свободу i здiйснюється як свобода реалiзацiї властивих iндивiдовi потреб, як свобода його вчинкiв, свобода обрання ним видiв дiяльностi й узагалi життєвого шляху – словом, як свобода творчостi своєї власної бiографiї” [21, 88]. Утім лінія життя особистості складається не лише під впливом об’єктивних соціально-економічних детермінант, але й “на основі суб’єктивних спонук, орієнтацій на певні життєві цінності. Внутрішній аспект життєвого шляху особистості виступає як процес переживань життєвих подій, як сукупність суб’єктивних ставлень людини до зовнішнього світу і самого себе, як зміна і розвиток “Я”, як процес постановки перед собою цілей, програм і завдань, процес їх повної або неповної реалізації, крах, набуття на цій основі життєвого досвіду” [36, 175].

Безперечно, у свободі власного формування і становлення, у виборі орієнтацій і життєвих цінностей, у постановці перед собою цілей і завдань, які й привели до створення цілісної особистоті Миколи Данька, неабияку роль відіграли як Львівщина загалом, так і Львівський університет імені Івана Франка.

У час, коли він навчався в університеті, працювали такi визначнi вченi, як Михайло Возняк, Михайло Рудницький, Iван Ковалик, Тарас Франко, Юрiй Мушак, Євген Лазаренко, а також фундатор і організатор факультету журналістики, його декан та завідувач кафедри журналістики Володимир Дмитрук, iнша висока професура. Вони на своїх заняттях формували пiдвалини освiченостi. Освiченостi не лише в планi знань, а й умiння отримувати знання, засвоювати отриману iнформацiю, трансформуючи її в пошук незвiданого. Звiдси – устремлiння Миколи Данька до знань.

Те ж середовище гартувало й iнше – вмiння розгледiти сiрiсть i не сприйняти її. Атмосферу Львівського університету 50-х рр. ХХ ст. охарактеризував у своїх щоденникових записках Богдан Горинь. Зокрема, там знаходимо таке свідчення: “В кожній кімнаті гуртожитку є завербований якийсь студент, в обов’язки якого входить не тільки підслуховувати розмови, але й переглядати всі речі: книжки, конспекти. Буває, що вони залазять навіть у кишені піджаків і штанів, крадуть записні книжки, листи” [2, 89].

Усе ж студенти, дух та уяву яких нуртував неспокiй творчостi, знаходили прекрасний вихiд із цiєї ситуацiї: вони спiлкувалися в лiтературнiй студiї “Франкова криниця”, де виробляли відчуття художнього слова, пiзнавали таємницi лiтературної майстерностi, яких не могли дати нi товстi пiдручники, нi лекцiї. До літстудії Микола Данько ходив iз тодiшнiми приятелями Василем Колодiєм та Ростиславом Братунем. Також у ній брали участь Григорiй Глазов, Микола Петренко, Володимир Лучук, Григорiй Печенiвський, Георгiй Книш. Сприяли зростанню також його дружнi стосунки з Григорiєм Тютюнником, Володимиром Аркушенком, Iриною Вiльде.

Варто також зупинитися й на такому мікроконтексті, як національно-політична ситуація 50-х р. ХХ ст. у Західній Україні та Львові зокрема. Адже тут “спорадично виникали спроби органiзованого опору” [19, 34] проти комунiстичної влади. I хоч вони негайно придушувалися, розголосу все ж, особливо серед студентства, набирали швидко. Та й останній бойовий загін ОУН–УПА, за даними КДБ УРСР, лiквiдований лише в 1956 р. [38, Ф. 1, оп. 24, спр. 85, арк. 247]. У груднi 1957 р. секретар Львiвського обкому партiї М. Лазуренко й начальник обласного управлiння КДБ В. Шевченко доповiдали ЦК КПУ, що “нацiоналiстичнi тенденцiї серед населення ще живучi, вони й тепер проявляються з боку деякої частини iнтелiгенцiї i навiть тих осiб, якi, на нашу думку, стоять на радянських позицiях” [38, Ф. 1, оп. 24, спр. 4537, арк. 111].

Тут ще можна було згадати видані за часiв “панської Польщi” поетичні збiрки Богдана-Iгора Антонича та Уласа Самчука, iсторичні твори А. Чайковського, Ю. Опiльського, Б. Лепкого, створений О. Кобилянською на окупованiй румунами Буковинi роман “Апостол чернi”, кiлькатомні видання рiзних письменникiв Схiдної України, зокрема Миколи Хвильового та Володимира Винниченка, надруковані ще до їх заборон видавництвами “Рух”, “ДВУ”, “Книгоспiлка”. Тут прийшло до Миколи Данька також власне вiдкриття та розумiння поезiї, твореної як у Празi та Варшавi, так i у Львовi О. Ольжичем, Ю. Дараганом, Л. Мосендзем, Є. Маланюком.

Саме ці та інші видання, придбані Миколою Даньком у львівський період (який тривав із 1950 до 1958 р.), лягли в основу майбутньої великої і ґрунтовної приватної бібліотеки. Зібрана впродовж багатьох років і формована фактично до останніх днів життя, вона красномовно свідчить про прагнення Миколи Данька до знань.

Нараховувала книгозбірня більше п’яти тисяч книг, брошур, журналiв – займала майже весь простiр однокiмнатної квартири. Саморобнi стелажi стояли в коридорi, на кухнi, мiстилися бiля трьох стiн кiмнати. З меблiв не було практично нiчого: диван, шафа, письмовий та кухонний столи, кiлька стiльцiв. У спогадах про Миколу Данька “Понад 20 років із кляпом у роті”, написаних 5 лютого 1994 р. на прохання автора цієї статті, письменник, науковець, дисидент Михайло Осадчий, згадуючи перше знайомство в 1963 р. i вiдвiдини Сум, писав: “А в манюсiнькiй, заваленій стелажами в книгах квартирі як пірнув у баламутний глиб мудрості рiдкiсних, раритетних видань, то й Сум за перші вiдвiдини вже не запiзнав. Подобалося Миколi моє резюме на прощання: “Я навiть у найкращих домах Львова такої багатющої бiблiотеки не надибував” [26].

З протоколу обшуку [30], проведеного в його помешканнi 27 травня 1983 р., бачимо, що в Миколи Данька були вилученi “Филологические записки” (1890 р. видання), “Римские женщины” (1875), “Сонячна машина” В. Винниченка (1928), “Наука о нравственности” (1880), зiбрання П. Антокольського (1950), “Оповiдання” В. Винниченка (3 томи), машинописний текст “Врачи США о сексе”. Загалом книги для Миколи Данька були не лише джерелом iнтелектуального зростання. Вони рятували і вiд голоду: як ставало особливо нестерпно в період переслідувань, носив їх у “Букiнiст”. Коли щастило трiшечки розбагатiти, викупляв книги назад. Звичайно ж, далеко не завжди. За те страшне двадцятирiччя, коли його намагалися викреслити не лише з лiтератури та журналістики, а й із життя, сотнi зо три видань бiблiотека втратила. Сьогоднi немало таких у Сумах, хто може похвалитися, як купував у Данька для себе цiннi видання. I лише одиницi можуть сказати: “Купував, а потiм повертав йому безкоштовно”.

Базуючись на аналізі приватної бібліотеки, виходячи з того, що в ній годі знайти бодай томик без поміток господаря, можемо твердити – саме світова та українська література в поєднанні з теоретико-методологічними засадами наук (соціологія, філософія, історія, культура) були гносеологічною основою світоглядних позицій Миколи Данька.

Інший мікроконтекст становлення митця формувався під впливом суспільних ідей, породжених політичною “відлигою” в перші роки правління М. Хрущова. Цей час уже збігається з перебуванням Миколи Данька в Сумах. Приїхавши сюди 1958 р. зі Львова, він продовжував напружено працювати, поєднуючи літературну творчість з роботою в редакції обласної газети “Ленінська правда”, куди на посаду виконувача обов’язків заввідділом шкіл зарахований 7 червня 1958 р. Звичайно, працювати в обласному органі Комуністичної партії й не чіпати твореної партією міфологеми про справедливе, комуністичне суспільство неможливо. Усе більше поширювалася думка про побудову комуністичної держави за ленінськими принципами. Прагнучи посилити свою владу після розвінчання злодіянь за часів Сталіна та дати новий поштовх ідеологічній роботі, Комуністична партія зробила ставку на канонізацію образу Леніна. У цьому, як пише М. Жулинський, ефективно допомагали література і мистецтво, які “з особливим емоційним завзяттям взяли “сталінський слід” і натхненно виспівували осанну марксизму-ленінізму. У переважній своїй більшості це були щирі інтонації, які запліднювалися катарсисом десталінізації. Мало хто з шістдесятників оминув у своїй творчості звабу образного стрибка у вир захоплень очищеним від сталінської скверни Леніним і вченням марксизму-ленінізму” [15, 152]. Так, збірка Івана Драча “До джерел” починалася віршем “Дихає осінь, дихає світ густий…”, рядок із якого “Дихаю Леніним до останнього подиху…” [14, 5] дав назву цілому розділу, присвяченому засновникові Комуністичної партії. Вірність ленінській ідеї у своєму вірші “Де я не буду, що робить не стану…” по-своєму добродушно-щиро засвідчив Василь Симоненко: “Куди б мене дороги не манили / І хто б мене звернути не хотів, / У мене хватить розуму і сили / Іти по тій, що Ленін заповів” [34, 15].

Не оминула цієї теми й рука Миколи Данька. У Сумській обласній газеті “Ленінська правда” від 17 березня 1959 р. з’явився “Марш комуністичних бригад”, де стверджувалося, що “Світять нам зорі весни, / Радісно славен труд. / Ленін в чудове прийдешнє / Мужнім накреслив путь” [7]. А в альманасі літераторів Сумщини “Світанок” (1962) уміщено його вірш “Ленінське слово”. Що ж, він доторкнувся до міфологеми про справедливу комуністичну державу за ленінським принципом. Рятуватись у потоці лжеістин, що працювали на цю міфологему, було важко. Вивергнути потім із себе облудні слова ще важче. Все ж це відбудеться.

Слід зауважити, що порівняно з Миколою Даньком своїми першими книжками значно гучніше заявляли про себе представники так званої першої хвилі шістдесятників. Однак і його дебютна збірка “Зоряне вікно” [5] не розчинилася серед десятків інших. “Культура кращих віршів Миколи Данька, – писав Борис Олійник, – знаходиться на хорошому естетичному рівні” [24]. А Микола Iльницький у статтi “Сiм соло поетичного хору” вiдзначив, що “у темах загальнофiлософських особливо виразно постає здатнiсть автора мислити оригiнально, вирiшувати тему по-своєму” [17].

Через те, що держава посилювала тиск через арешти iнтелiгенцiї, через витоптування паросткiв нового українського вiдродження, через розгортання росiйської мови, бюрократизм та змiцнення правоохоронних структур; у силу того, як у лавах чiльних поетiв-шiстдесятникiв брав гору iнстинкт самозбереження, Микола Данько пiднявся на головну сходинку власного “Я”, позбавився страху бути самим собою. Страху, вiд якого гине людське начало:
      Така полегкiсть… врештi скинув руб’я
      Морального жебрацтва, що ряхтiло
      Пiдробним словом… [12].

Фактично переоцiнив, “переламав” i переосмислив себе по-новому Микола Данько в перiод, визначений науковцями як “перший покiс”, коли iдеологiчний та адмiнiстративний тиск досяг вищої точки, набувши форм вiдкритих репресiй. Тобто за умов, коли влада в 1965–1966 рр. провела наступ на iнакомислення в Українi, спрямувавши основний удар проти представникiв нацiонально-культурного вiдродження, Микола Данько, “скинувши руб’я морального жебрацтва”, готував нову поетичну збiрку. І саме здатність Миколи Данька “мислити оригінально”, а також уміння вкладати в малу кількість слів багато думок ненадовго затримала його творчість у межах соціалістичного реалізму. Саме це й засвідчила друга поетична збірка “Червоне соло” [11].

Анонсуючи її появу, старший редактор видавництва К. Олійник у матеріалі “Автори Сумщини в “Прапорі” на сторінках “Ленінської правди” писав: “Поет-журналіст М. Данько виступить із новою збіркою поезій про рідну природу, красу рідного краю під назвою “Червоне соло” [25].
…

Володимир Садівничий

(закінчення буде)
Джерело:
http://journlib.univ.kiev.ua/index.php?act=article&article=1540

Садівничий В. О.
Доля і недоля Миколи Данька
http://krasnews.at.ua/publ/krasne_slovo_zemljakiv/mikola_danko/dolja_i_nedolja_mikoli_danka_1/19-1-0-110