Iнoплaнeтяни (Бaлaдa пpo вyлицю Cyмcькy)

Інопланетяни
Балада про вулицю Сумську

Мій рідний Харків не можна уявити без Сумської. На перший погляд — вулиця як вулиця, та є в ній своя особлива принада. Недаром же писав колись рвійний панфутурист–екструктор Нік Бажан Аркадієві Любченку: «Я вже встиг так занудьгувати за Харковом, що мені й вночі сниться, ніби я по Сумській ходжу. От іще де сірозелена нудьга, так це на цьому хуторці, що Києвом зветься». А ось «Вступна новела» романтика Миколи Хвильового. Її автор разом зі своїм добрим приятелем Юліаном Шполом іде по Сумській під справжньою тропічною зливою — розкішною, теплою, запашною: «…Юліан Шпол, автор комедії «Катина любов, або Будівельна пропаганда», мовчки ступає за мною. Весь він як мокре курча, і — дивно — з його капелюша тече чомусь синя вода. Драстуй, Юліане Шпол! Драстуй, запашне життя! Тисну вам руку».

Сумська — то взагалі вулиця поетів і митців. Пройдіть сотню метрів від її початку — і перед вами пам’ятник Гоголю. Гоголь поглядає на Сумську, а за його плечима — майдан Поезії. Чи є ще де на світі майдан Поезії? Не знаю. Правда, останнім часом поезії на майдані трохи поменшало. Уже немає ані крамниці «Поезія», куди я заходив три десятки років поспіль, ані кав’ярні, яку ми називали «Грецька зала», з її духмяною кавою, тістечками, гіркуватим сигаретним димом і нашими безконечними балачками про все прекрасне, що є в житті й у мистецтві… А що ж бачить Гоголь на Сумській? Нічого такого, що б змусило його меланхолійно зітхнути: «Скучно жить на этом свете, господа!» Яке там «скучно», коли просто перед твоїми очима — ошатний будинок у стилі французького неоренесансу! Легендарний «Березіль». Пам’ятаєте вірші «Кобзаря на мотоциклі» Леоніда (Льоньки!) Чернова, де він оспівує романтику Харкова, а власне — вулиці Сумської?
«В Харкові,
біля держдрами
після десятої
ночі
з жовтим квитком у кишені бродить
романтика міста.
Вітер
— з дощем під очима —
десь над держбанком лютує,
рве
крижаними зубами
мокрий зів’ялий плакат.
У «Березолі» — «Мікадо»…»
«Мікадо»…

Яким теплом віє від самої назви цієї славетної савойської опери Вільяма Гілберта й Артура Саллівана! Сьогодні в «Березолі» її не ставлять, але коли прямуєш сюди на спектакль (особливо на малу чи на експериментальну сцену), здається, що ось–ось вийде з–за рогу Лесь Курбас у своєму темному шкіряному плащі й широкополому капелюсі…

Іще сотня метрів угору по Сумській — і перед вами будинок міської опери, а відразу за ним — затишний сад Шевченка. Ще трішки вгору — і вас, обличчям до Сумської, стріне вже сам Великий Кобзар (без мотоцикла, ясна річ). Якщо вірити Сергію Жадану, то одного разу він узяв та й утік зі свого височенного постаменту. Ішов неспішно Сумською, насолоджувався життям слобожанського мегаполіса. От тільки дівчата на Сумській йому не сподобались:
«Дівчата пахощами вкриті
Прохали в нього закурити
Їм одвічав не вельми чемно
Тарас Григорович Шевченко».

Мабуть, ті дівчата просто заважали поетові подумки складати вірші. Бо як же можна бути нечемним із жінками на Сумській, коли вони такі прекрасні! Може, десь саме тут, а може, просто на сцені «Березолю» Льонька Чернов і побачив юну Курбасову вихованку, божественну Зіну Пігулович. Авторові «Профспілки божевільних», «Пригод професора Вільяма Вокса на острові Ципанго» та інших чудових творів за своє життя доводилось бувати в багатьох містах: і в Петербурзі, і у Владивостоці, і в Коломбо, і в Бомбеї, і в Стамбулі, і в Одесі, а в них, певна річ, він стрічав чимало прекрасних жінок, але ця дівчина із Сумської здалась йому просто неймовірною. Словом, Льонька Чернов закохався без пам’яті. Та от біда — на ту пору він був уже одружений. І тоді наш «Кобзар на мотоциклі» знайшов десь фото Пігулович, на якому вона була гола–голісінька та ще й у неабияк спокусливій позі, і почепив його над своїм робочим столом у будинку «Слово». А щоб ніхто не бачив його пасії, поет прикріпив зверху зроблений на тонкому папері фотопортрет Зігмунда Фройда. З відчиненого вікна повівав легенький вітрець, портретик доктора Фройда раз по раз злітав догори, і тоді закоханий «Кобзар на мотоциклі» бачив свою любов такою, якою і хотів її бачити. Ось вона — справжня Муза. Якби іронічний Фройд довідався про свій грайливий портрет у ролі фігового листка, чи то пак super–ego, він би, мабуть, не те що плакав, як в Ірени Карпи, а помер би від сміху. Та хіба тільки Чернов втрачав голову від жінок на Сумській! Аж ніяк. Кажуть, що ніжний і трепетний лірик Володимир Сосюра, поки проходив Сумською знизу вгору, встигав разів із десять закохатися. Не знаю, що він собі думав про цих кралечок. Та нехай навіть те, що й епатажний Володимир Маяковський:
«Один станок — просто станок,
Много станков — мастерская.
Одна б… — просто б…
Много б… — Сумская»,   
— вони все одно чарівні й прекрасні…

Мій син Сашко — поет, прозаїк, драматург, перекладач, публіцист, кандидат філології і неабиякий бешкетник, — так само, як і Хвильовий, безумно любить дощ. Але того дня світило ясне сонечко. Він його теж любить. Аякже! «Санечка–сонечко», — як кажуть про нього юні поетки. Сашко стояв з одним своїм знайомим австрійцем на початку Сумської. Курили, сміялися, розмовляли про щось. Аж раптом — мчать на шаленій швидкості міліцейські машини, розганяючи сиренами і мертвих, і живих, і ненароджених, за ними — кавалькада розкішних авто, потім знов міліцейські машини, а насамкінець — карета швидкої допомоги й величезна, мов гарба, пожежка — така собі «червона фіра». Від несподіванки й подиву австрієць ледь цигарку не ковтнув. «Was ist das?» — ошелешено спитав він. «Herr President…» — відповів Сашко. Гість не повірив власним вухам. А коли нарешті повірив, сказав: «Наші політики їздять тихо–тихо й бічними вулицями, щоб людям не заважати».

Після того пройшли, як завше бурхливі, вибори, змінилась влада, та не змінились її звичаї й обичаї. Якраз у той день, коли підписували Харківські угоди, нам із дружиною треба було забігти до видавництва. Повертаємось назад — Сумська порожня, обабіч вулиці через кожні п’ять метрів стовбичать міліціонери, а самою вулицею з інтервалом секунд у сорок на шаленій швидкості пролітають люксусові авто. І в цей час трохи вище від міської опери довговолосе хлоп’я в навушниках, якому вся ця катавасія була глибоко по цимбалах, спробувало перейти на «зебрі» через вулицю, але молодий лейтенантик узяв його за плече й скрушно–повчально мовив: «Ну, куди ти, дурачок!.. Задавлять і не помітять!»

І тоді я згадав назву книжки Льоньки Чернова «Людина з іншої планети». Справді, їздити моєю рідною Сумською ось так можуть хіба що люди з іншої планети. То не їхня вулиця — вони її бояться. Мабуть, іще трохи, думав я, — і вони будуть боятись не лише Сумської, а й власної тіні, якщо вона в них, звісно, є. А я Сумську люблю. Тому я ходжу по ній як нормальна людина, так, як ходили колись Бажан, Маяковський, Чернов, Хвильовий, Шпол, Сосюра… Як ходить по ній мій Сашко, його друзі й тисячі–тисячі інших харків’ян. Це — наша вулиця. Це — наше місто. Це про нас співав колись Булат Окуджава:
«О Харьков, Харьков, твои улицы,
они ясны и без огня.
Пусть пешеходы твои — умницы —
поучат мудрости меня.
И пусть, отвергнув все нелепости,
ты сам заговоришь во мне…
Твои полночные троллейбусы
плывут и тают в тишине».

Леонід УШКАЛОВ
доктор філологічних наук, професор кафедри української та світової літератури
Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди

Джерело:
http://umoloda.kiev.ua/number/2063/164/73491/
Номер 058 за 19.04.2012
Інопланетяни
Балада про вулицю Сумську

Джерело

: http://umoloda.kiev.ua/number/2063/164/73491/