Oлe–oлe–oлe–oлe!
Оле–оле–оле–оле!
Література і футбол
«Товаришу! Чи граєте ви у футбол? — із захватом питав свого читача Юрій Смолич у «Наших тайнах». — У футбол треба грати неодмінно. Це прекрасний спорт. Він виховує завзяття до боротьби, відважність, меткість, кмітливість, наполегливість. Він гартує і дух, і тіло… Він гартує людину на все її дальше життя». Колишній лівий інсайд Смолич знав, що каже. І я поділяю його захват, бо колись теж щодуху гасав за м’ячем, щоправда, на правому фланзі й у захисті. Тож коли кілька років тому Сергій Жадан в інтерв’ю «Україні молодій» сказав: «Професор Ушкалов переймається двома найцікавішими в цьому світі речами — бароко і футболом. Навіть не знаю, за що я його більше поважаю», — мою душу сповнила радість. Але як історик літератури я завинив перед футболом, бо ніколи про нього не писав. І от напередодні «Євро–2012» хочу бодай трохи спокутувати свій гріх. Тож поговорімо про футбол у нашій літературі. Тим паче що ця феєрична гра дає письменницькій уяві неабиякий простір.
Хочете побачити, як повнота буття перебігає в образ футбольного м’яча? Будь ласка. Розгорніть томик поезій лівого інсайда (знову лівий інсайд!) Майка Йогансена й прочитайте ось ці рядки: «Ах життя моє — кругле, як м’яч / Пружне й палюче — як любов! / Падай. Злітай. Смійся. Плач. / Цілуй дужче, знов і знов». А в поезійному циклі Антонича «Бронзові м’язи» цей самий м’яч стає осанною стрімкому руху вперед, осанною людям, цим «бадьорим, бронзовим богам»: «…Понад гуркотливе грище / кулі срібний диск / й має м’яко м’яч. / Ми не знаємо невдач…» Зрештою, навіть проста пейзажна замальовка може мати присмак футболу. Писав же Сергій Жадан у своєму «Ворошиловграді»: «На початку жовтня дні короткі, як кар’єра футболіста, маслянисте сонце протікає над головою, обтяжуючи тіні на землі, освітлює траву й гріє розбите серце асфальту»…
Власне кажучи, футбол прийшов в Україну на початку минулого століття. І був він не зовсім схожий на той футбол, що ми його знаємо зараз. По–перше, це тепер футбол — «гра мільйонів», а тоді — ні. Тоді для «широких мас» він був не більше ніж баловство, розвага для ледацюг, щоб не сказати — шалапутство. Футбол ганьбили й висміювали. Юрій Смолич у своїх спогадах «Я вибираю літературу» згадував, як його батько казав йому, гімназистові середніх класів: «Таке вже здоровило, а м’ячика ганя!» А добропорядні громадяни, котрі проходили повз вигін, на якому грали хлопці, тільки скрушно хитали головами: «Женитись пора, а воно біга з голими коліньми». Це означало: як же ж тобі не сором, як тобі не сором з’являтися на людях у трусах! Воно й справді: вийти на люди в трусах для хлопця було те саме, що для дівчини — сісти на велосипед. Ганьба! Та й які тоді були труси! Не носили тоді трусів. Чоловіки носили білі підштаники, чи то пак кальсони. Знаєте чому тодішні українські команди бігали по полю, як правило, у білих трусах? Саме в білих, а не в червоних чи синіх. Тому що то були відчикрижені по коліна підштаники! Модистки навіть шити трусів не вміли. По–друге, тоді все було інакше: і техніка гри, і швидкість, і правила, і футбольна етика…
Ось, наприклад, техніка гри. За тих часів футбол був наступальний — п’ять форвардів, а інколи в нападі грало навіть восьмеро футболістів. Крім того, не було персональної опіки. «І хіба ж це інтересно: не давати противникові грати? — риторично питає Смолич. — Хіба це гра?» Словом, якби команда «Челсi» сповідувала такий футбол, вона, ясна річ, ніколи в житті не стала б цьогорічним володарем Кубка чемпіонів. А щодо правил, то тоді, скажімо, можна було нападати на воротаря, якщо той тримав у руках м’яч. А ось приклад тодішньої футбольної етики. Під час розіграшу воріт той, кому випадав жереб, повинен був обирати не кращі ворота, а гірші — ті, що проти сонця. І ще одне. Тоді у футболі більше за молодече завзяття й більше за жагу перемоги цінували красу. «Так, — каже Смолич, — ми дуже дбали про красу гри». Красивий удар, красивий фінт, красивий сейв… Може, ця потреба краси з’являлася ще й тому, що в футбол грали під музику — духовий оркестр виконував або «Морського короля», або яку мазурку. І як же після цього казати, що футбол — то чоловіча агресія, брутальність, зневага до слабшого, ніцшеанська «воля сили»? Ні, футбол — це щось зовсім інакше. Футбол, — пише Смолич, — «був наш світ, наш фетиш, наша релігія». У цей світ могла увірватись хіба що війна. Пам’ятаєте початок «Наших тайн»? 1 серпня 1914 року. На футбольному полі стоять хлопці й читають газету про початок кривавої війни. «Це була перша газета, яку ми читали. Досі ми використовували пресу лише на те, щоб обгорнути ноги, взуваючи перед матчем бутси. Правда, від паперу ногу парить. Зате як чіпко держиться на ній тоді черевик!»
Та, попри війни й революції, футбол в Україні стрімко розвивався. Труси вже нікого більше не бентежили, з’явилася сила–силенна команд. А які назви! «Англійський клуб», «Спортинг», «Макабі», «Цап–царап», «Не журись», ба навіть «Голодранці». Така собі, як казав Хвильовий, «романтика вітаїзму». Ясна річ, у 1920–х роках усі найкращі футбольні команди України були в моєму Харкові — столиці УСРР. І саме тут наприкінці 1920–х Смолич та Йогансен пробували організувати письменницьку футбольну команду. На жаль, не склалося. А вже невдовзі на арену українського футболу виходить легендарне київське «Динамо». Тож у другій половині 1960–х, коли я був малий, нас не треба було питати, за кого ми вболіваємо. Ми всі вболівали за «Динамо». Ще й досі пам’ятаю перероблену «під футбол» «Черемшину»: «Гучно мовив диктор, мов у лісі, / Київ виграє у Кутаїсі, / А Медвідь жене м’яча по краю, / Бишовець з Хмельницьким нападає». Оце «гучно мовив диктор, мов у лісі» звучало дуже й дуже доречно, бо ми слухали трансляції футбольних матчів, зібравшись під гучномовцем біля клубу. Та ми не тільки були фанатами українського футболу — ми й самі з ранку до ночі ганяли м’яч. І все було майже так, як за часів Смолича. Ті самі ворота без сітки. Та сама техніка удару — хто бив у падінні через себе («по–англійськи»), того хвалили, а хто гатив з носка («пиром»), того ганьбили. Ті самі шнуровані м’ячі. Особливо я запам’ятав м’яч, який чогось звали «колгоспним». Він був такий з біса важенний, що, коли я брав його на голову, з очей аж іскри сипались. Та й китайські кеди, які моя бабуся називала «хеками», довго не витримували. «От лиха личина, — сварила вона мене, — знов хеки порвав!» Але що там ті «хеки», коли ти чуєш фінальні рядки футбольної «Черемшини»: «Ось як хлопці–динамівці грають, / В кубки золото вони складають, / А прийдуть часи, коли й богиню / Заховають в українську скриню»! «Богиня» — то, як ви розумієте, зроблена зі срібла, золота й лазуриту Ніка, приз Жюля Ріме, що ним тоді нагороджували чемпіонів світу з футболу…
Та не все коту Масляна. «Золоту богиню» згодом поцупили злодії, а чемпіонами світу наші футболісти так і не стали. Зате про футбол сучасні українські письменники пишуть набагато більше, ніж за часів мого дитинства і юності. Почитайте хоч би того–таки Жадана — його поезію, збірку Big Mac чи романи Anarchy in the UKR та «Ворошиловград». А напередодні «Євро–2012» у нас з’явилась ціла футбольна бібліотека. Ось переді мною харківська антологія «Письменники про футбол», на обкладинці якої суперсейв Юрія Андруховича — у кіперській формі кольору «танго», такого модного за часів Смолича, він якось меланхолійно ловить м’яч. Одинадцять футбольних історій від «літературної збірної України». А ось іще одинадцять українських футбольних історій — видана в Берліні антологія Wodka fur den Torwart. Це справді досить міцний напій і «для кіпера», і, сподіваюся, для німецького читача. І нарешті, видана по–німецьки, по–польськи й по–українськи антологія «Тотальний футбол».
Та це ще не все — Сергій Жадан зробив те, чого не вдалося зробити Смоличу і Йогансену. Нещодавно він таки зібрав письменницьку футбольну команду. І коли я чую про її перемоги та поразки, моє серце починає битися швидше не тільки тому, що це футбол, а ще й тому, що в цій команді на позиції правого захисника (так–так, на моїй позиції!) грає мій син Сашко. Словом, футболу і в нашій літературі, і в нашому житті стає більше. І це добрий знак. Я б хотів, щоб його стало ще більше. Може, тоді ми нарешті навчимося жити за правилами, так, як грають на полі футболісти. Може, тоді ми нарешті обнімемо один одного й заспіваємо: «Оле–оле–оле–оле», — а потім зарядимо кричалку: «Україно, вперед!» — так, як роблять футбольні вболівальники.
Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук, професор кафедри української та світової літератури
Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди
Джерело:
http://umoloda.kiev.ua/number/2085/164/74309/
Номер 080 за 06.06.2012
Оле–оле–оле–оле!
Література і футбол