«Пapтp цiлими днями cидить y мaлeнькiй кaв’яpнi»
До історії українського екзистенціалізму
Слова, що стали назвою мого сьогоднішнього «уроку літератури», я запозичив iз роману чудового французького письменника Бориса Віана «Піна днів». Цей роман побачив світ рівно за десять років до того, як я народився, — у 1946–му. І в ньому Віан весело сміється зі свого старого друга Жана–Поля Сартра, змальовуючи його в образі Жана–Соля Партра. Ось цими словами, наприклад, він кепкує зі звички екзистенціалістів годинами просиджувати в кав’ярнях паризького кварталу Сен–Жермен де Пре (сам Сартр робив це в Cafe de Flore на розі бульвару Сен–Жермен та вулиці Сен–Бенуа). Звідки ця іронія? Дуже просто: у другій половині 1940–х років екзистенціалізм перетворився на справжню моду. Один iз персонажів «Піни днів» Шик каже про свою пасію: «Я спитав у неї, чи любить вона Жана–Соля Партра. Вона відповіла, що збирає все, що він пише… Тоді я сказав їй: «Я теж…» І щоразу, як я їй щось казав, вона відповідала: «Я теж…» і vice versa [навпаки]. Зрештою, тільки заради того, щоб поставити екзистенціалістський експеримент, я сказав: «Я вас люблю», — а вона вигукнула у відповідь: «О!..» «Експеримент не вдався», — з посмішкою каже на те співрозмовник Шика Колен. «Так, — погодився Шик, — але вона все ж таки не пішла». А як дотепно травестує Віан назви Сартрових творів! «Екзистенціалізм — це гуманізм» стає в нього «Сервілізм — це гуманізм», «Нарис теорії емоцій» — «Нарис теорії полюцій», «Мерці без погреба» — «Мерці без потреби» (та ще й з коментарями Серена К’єркегора, котрий мав нещастя не дожити до появи цього твору всього дрібочку — якихось 90 років).
Я кажу це тому, що сьогодні екзистенціалізм, здається, перетворився на справжню моду й у нас. Принаймні про нього багато говорять і пишуть, використовуючи філософію екзистенціалізму в ролі «ключа розуміння» цілої низки явищ нашої культури. Якщо не помиляюсь, перші такі спроби припадають іще на кінець 1970–х. Тоді, скажімо, донька фронтмена українського футуризму Михайля Семенка Ірина писала (під псевдо Leo Kriger) про поезію свого батька таке: «У дусі екзистенціалізму потрактовано у Семенка мотиви самотності, звісно, взагалі притаманні поетам різних епох». При цьому слово «екзистенціалізм» Leo Kriger здебільшого бере в лапки. А сьогодні, коли мова заходить про український екзистенціалізм, лапки вже, ясна річ, ніхто не використовує. І часом ці розмови приводять мені на думку просто чудесну за глибиною й іронічністю поезію Тадеуша Домбровського про одного дивака, який ані тобі радів, ані сумував. І так із року в рік. Тоді його почали лікувати. Спершу примушували робити те, що роблять усі без жодного примусу: слухати політичні новини, дивитися безглузді серіали… Не бере. Потім — щось екзотичніше, приміром стрибки з парашутом… Теж не бере. Насамкінець «підсунули йому / стоси книг французьких екзистенціалістів, — / після Сартра його знудило, хоч потім з’ясувалось, / що перед цим він з’їв несвіжу рибу». То що там насправді з тим українським екзистенціалізмом?
Чи не найчастіше в розмові про нього зринає теза, згідно з якою до джерел екзистенціалізму, поруч з ідеями Августина, Паскаля, Ніцше, Достоєвського, Гуссерля та інших, належить і «філософія серця» Сковороди. При тому нашого старого філософа порівнюють із Гайдеггером, Ясперсом та Марселем. А от мені здається, що з кола екзистенціалістів Сковороду читав хіба що Микола Бердяєв. Принаймні його окреслення єства людини в «Сенсі творчості» звучить, як на мене, цілком по–сковородинськи: «Людина — мікрокосм, вона посідає чільне та панівне становище у світі, адже природа людини містично схожа на природу абсолютної людини — Христа — і тим самим причетна до природи Пресвятої Тройці». А далі Бердяєв каже: «Це справжнє самоусвідомлення людини, поруч з іншими містиками, дерзновенно привідкрив також наш Сковорода».
Про філософію Сковороди могли дещо знати й Гайдеггер та Ясперс, адже з ними, особливо з Гайдеггером, свого часу тісно спілкувався Дмитро Чижевський — пристрасний шанувальник ідей Сковороди. Варто пам’ятати, що німецька наука взагалі високо цінувала й цінує праці Чижевського про Сковороду. Наприклад, останній великий філософ ХХ століття Гадамер услід за Максом Фасмером казав, що монографія Чижевського «про українського філософа Сковороду» належить до найвидатніших здобутків цього вченого. Між іншим, якраз під час роботи над книжкою про Сковороду Чижевський підготував і статті про Ясперса та Гайдеггера для «Української загальної енциклопедії». Гайдеггера він характеризує тут як «найбільш відомого з сучасних німецьких філософів», мислителя, який «перейшов від феноменології до своєрідної філософії життя». А ось французькі екзистенціалісти, зокрема й Сартр, навряд чи знали щось про Сковороду, хоча творчість нашого філософа в тодішній Франції була відома. Недаром у 1930 році Еміль Грігораш у передмові до румунського перекладу нарису Александру Хашдеу «Григорій Варсава Сковорода» писав: «Торік я довідався від одного приятеля, що в бергсонівській Сорбонні читають лекції про українського філософа–містика Сковороду». Якщо їх і справді читали, то це було десь у той самий час, коли Сартр зустрів у Сорбонні свою найбільшу любов — Сімону де Бовуар.
Іще один популярний сюжет: екзистенціалізм у творчості письменників доби Українського Ренесансу 1920–х років — Підмогильного, Домонтовича та інших. По–моєму, він не надто реалістичний. У цьому мене переконують хоч би спогади Григорія Костюка — чоловіка, який знав, здається, увесь тогочасний український літературний бомонд. Так ось у його книзі «Зустрічі і прощання» є такий епізод… 1937 рік. Концтабір у Воркуті. За колючим дротом Костюк знайомиться з одним вихованцем Гайдельберзького університету, колишнім учнем Карла Ясперса. «Я, — каже мемуарист, — вперше від нього почув про екзистенціалізм як нову систему філософського й естетичного думання на Заході». Гадаю, на той час це була новина не лише для Григорія Костюка. Зрештою, і сам термін «екзистенціальна філософія» (Existenzphilosophie) був запроваджений Ясперсом тільки 1931 року, у роботі «Духовна ситуація часу». А ось український екзистенціалізм другої половини 1940–х років — доби Мистецького Українського Руху — сюжет цілком реалістичний. Мені здається, що для наших «мурівців» Сартр був не менш актуальний, ніж для змальованої Віаном паризької інтелектуальної та мистецької богеми. Принаймні коли Юрій Косач у своїх «Нотатках про сюрреалізм», надрукованих 1947 року на сторінках мюнхенського щомісячника «Арка», кинув гасло: «Сюрреалізм — це гуманізм», — у ньому неважко вловити відлуння Сартрового «Екзистенціалізм — це гуманізм». Та й спроба одного з персонажів повісті Косача «Еней і життя інших» перетворити знамениту декартівську формулу Cogito — ergo sum («Мислю — значить існую») на Sum — ergo cogito («Існую — значить мислю») багато про що свідчить. До речі, мода на Сартра навряд чи всім тоді подобалась. Інакше навіщо б улітку 1950 року Юрій Шевельов, який на той час мешкав у шведському Люнді, писав до своєї подруги Оксани Соловей: «Дурні говорять, що сартризм ніщо. А я думаю, що коли б він тільки сформулював почуття в–цей–світ–закинутості, то і це вже було б багато»?
Нарешті ще один популярний сюжет: екзистенціалізм письменників–шістдесятників. Він зринає, мабуть, цілком природно, бо і творчість наших шістдесятників, і саме їхнє життя — то ніби варіації на тему «бунтівної людини» Альбера Камю. І справа тут не лише в тому, що, наприклад, Василь Стус уважно вивчав Бердяєва, а Сковороду в передньому слові до збірки «Зимові дерева» назвав одним зі своїх «найкращих друзів», розглядаючи його філософію як «український варіант гандизму». Справа не лише в тому, що Ліна Костенко, Іван Дзюба та Іван Драч на власні очі бачили Сартра, коли той разом із Сімоною де Бовуар приїздив до Києва й виступав у Спілці письменників. Між іншим, особливого враження на них Сартр, здається, не справив — принаймні зовні. «Не дивно, що Сартр екзистенціаліст, — іронічно посміхнулась до Драча Ліна Костенко, глянувши на непоказну фігурку французького філософа. — Йому більше нічого й не лишається… А Дзюба — красивий, ставний — усе при ньому! Навіщо йому бути екзистенціалістом?..» Ні, справа в чомусь значно глибшому й складнішому, ніж звичайна інтелектуальна мода. І про це чудово писав Юрій Шевельов у своїй передмові до збірки Василя Стуса «Палімпсести». Згадавши про розмови на філософські теми між Стусом і Михайлом Хейфецем, Шевельов зауважує: вони не говорили про екзистенціалізм, тому «не можна сказати, якою мірою Стус був знайомий з писаннями Гайдеггера, Сартра, а надто найближчого до його світогляду Габріеля Марселя. Але наявність збігів не підлягає сумніву». Так, Шевельов не помилявся. Зрештою, і сам Стус казав, що одним із пунктів висунутих проти нього звинувачень було те, що в його творах «відбилася екзистенційна настроєність». Але на те нема ради, бо ця сама «екзистенційна настроєність» виразно лунає і в сковородинському гаслі Василя Барки «Світ мене впіймав, але не вдержав». Вона ж таки бринить і ось у цих рядках провідного поета «Нью–Йоркської групи» Богдана Бойчука:
«…Десь дім стояв,
а може, не стояв;
була десь ціль,
а може, не було.
Я йшов значнось і знав:
мій шлях — в нікуди…»
І ще, і ще, і ще… Інколи мені здається, що «екзистенційна настроєність» узагалі характерна для української людини. А коли так, то, може, і не випадково одним із найглибших дослідників творчості К’єркегора — того, хто стояв біля джерел екзистенціалізму, став українець Грегор Маланчук. Може, не за горами й той час, коли хтось із українців стане найглибшим дослідником Жана–Поля Сартра?
Леонід УШКАЛОВ
доктор філологічних наук, професор кафедри української та світової літератури
Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди
Джерело:
http://umoloda.kiev.ua/number/2139/164/76189/
Номер 134 за 12.09.2012
«Партр цілими днями сидить у маленькій кав’ярні»
До історії українського екзистенціалізму