«Щe як бyли ми кoзaкaми…»

Тема свободи в українській традиції

Не так давно видатний італійський славіст Санте Ґрачотті в статті «Українська культура XVII століття і Європа» писав: «…Культ свободи-незалежності та громадянських прав в українців виявляється вже з XVII століття, і тому саме це століття становить непомильну ознаку приналежності України до Європи». На підтвердження своїх слів учений цитував наші старовинні пам’ятки, зокрема вірші Касіяна Саковича на честь гетьмана Сагайдачного, а далі зазначив: «Насамкінець хочу згадати про поезію, яка виходить поза хронологічні, але не поза тематично-культурні рамки нашої теми, тобто про «De libertate» Сковороди, твір, присвячений батькові вільної батьківщини — Богданові Хмельницькому; вкрай важливим є те, що на широкому горизонті письменника, який є також філософом та високого рівня богословом, — присутня ця тема».

Справді, свобода як найвища цінність земного життя людини є однією з магістральних тем нашої літератури XVII—XVIII століть. У цьому можна вбачати не лише відзначену Ґрачотті «європейськість» тогочасної України, а й панування в ній ідеалів лицарського стану та навіть прояв прикметних рис психіки українця, для якого, як писав колись Дмитро Чижевський, характерне «стремління до свободи в різних розуміннях цього слова». Так чи інакше, уявлення про свободу як про найважливішу рису людського життя… та ні! не рису, а самісіньке його єство, щось таке, чим людина є, — характерне для нашої традиції значно більшою мірою, ніж може видатись на перший погляд. І не думайте, що я кажу це під впливом якого-небудь метанаративу на зразок «універсальної історії свободи» абощо. Аж ніяк. Я кажу про те, що українські автори часів бароко — доби героїчного чину в нашій історії — підносили свободу на недосяжну висоту. Справжнім панегіриком свободі є вже написана 1623 року «Юстифікація невинності» Мелетія Смотрицького. Свобода, — каже Смотрицький, — воістину «золота, а радше — неоціненна…, недаром Діоген, коли його спитали, що в людському житті найліпше, відповів: «Свобода…» А завершує свої міркування про свободу Смотрицький такими словами: «Солодкою, неймовірно солодкою є свобода, бо за неї, буває, легко віддають не тільки багатство, не тільки здоров’я, а навіть саме життя». Звідки цей пієтет письменника до свободи? Поза сумнівом, — від лицарського етосу. Принаймні саме Смотрицький у полемічному трактаті 1622 року «Еленх» чи не вперше в нашій літературі порівняв запорожців iз лицарями Мальтійського ордену. І цей образ козаків-«мальтійців» матиме довге-довге життя. Згадаймо хоч би створене 1934 року оповідання Юрія Косача «Вечір у Розумовського». Там Бетговен питає в графа Андрія Кириловича Розумовського: «Козаки — це українські флібустьєри?» «О, ні, маестро, — відповідає на те граф. — Козаки — це, скоріше, організація на зразок мальтійських кавалерів… Не забувайте, маестро, що за сливе три віки запорозькі козаки були spiritus movens [рушійною силою] прямувань України до волі…»

А що ж таке свобода для наших письменників XVII—XVIII століть? Перш за все — «золота вольність» (аurea libertas). Це поняття набуло в тогочасній Європі значного поширення, а в Речі Посполитій узагалі стало серцевиною політичного устрою, забезпечивши шляхті численні права й привілеї. Його трактували як найважливіший складник лицарського ідеалу. Якраз таким постає воно й у згаданих Ґрачотті віршах Касіяна Саковича. Найбільше, що є в людському житті, — каже поет, — це свобода. Хіба ж ні, коли все Боже твориво за власним єством прагне свободи! А далі — хвала «золотій вольності»:
«Золотая вольність, так її називають,
Доступити її всі пильно ся старають.
Лиш вона не кожному може бути дана,
Тільки тим, що боронять Вітчизну і Пана.
Мензтвом її лицарі в війнах доступають.
Не грошима, а кров’ю її викупають».

Як це не схоже на наші сьогоднішні уявлення про свободу, котру начебто дають гроші! А за часів бароко навіть у суто церковних жанрах тема свободи поставала в перспективі «золотої вольності». Ось, наприклад, збірка проповідей Антонія Радивиловського «Вінець Христа». «Серед усіх земних благ, що їх цінує людина, — стверджує проповідник, покликаючись на авторитет грецьких та римських класиків, — як-от вона цінує шляхетний рід, щастя, багатство, славу, силу, тілесну красу чи приятелів, немає кращого добра за свободу. Як каже історик Лівій: «Понад усі людські земні блага я ставлю свободу». Те саме й у Ксенофана: «Найшляхетнішою річчю серед усіх речей я вважаю власну свободу».

Ясна річ, наші автори трактували свободу не лише в етичній площині. Вона раз по раз набуває в них і суспільно-політичного звучання. Той-таки Мелетій Смотрицький, гаряче обстоюючи у своїй «Суплікації» права «старожитнього народу руського», висуває на передній край поняття свободи. «Наш руський народ, — пише полеміст, — прилучився до народу польського як рівний до рівного, як вільний до вільного. Але де ж та свобода, якщо він мав би бути поневолений у вірі!» Та сама ідея перебуває й у підложжі неприхованої відрази до всіляких форм неволі. Досить пригадати запальну промову Івана Богуна, з якою, коли вірити авторові «Історії русів», цей славетний полковник Богдана Хмельницького виступив на генеральному сеймі в Чигирині 1650 року. Висловлюючи свою незгоду із запропонованою Хмельницьким ідеєю союзу України з «єдиновірною» Москвою, Богун казав: «У московському народі панують просто неймовірні рабство й неволя… там гадають, що люди приходять у цей світ тільки заради того, щоб не мати в ньому нічого, а бути лиш рабами».

Тим часом самого Хмельницького в старій Україні сприймали як «батька вольності». Уславлення свободи пов’язане з ім’ям великого гетьмана й у згаданій Санте Ґрачотті поезії Сковороди «De libertate»:
«Що то за вольність, добро в ній якеє?
Дехто говорить, немов золотеє.
Ах! не злотеє, як зрівняти злото,
То проти вольності воно болото…
Будь славен вовік, о муже ізбранний,
Вольності отче, герою Богдане!»

І тут не проста історична ремінісценція — тут щось значно глибше. Про це красномовно свідчить назва шкільної драми, що її студенти Києво-Могилянської академії грали 1728 року на відзнаку вісімдесятої річниці початку революції Хмельницького: «Милість Божа, Україну от неудобносимих обид лядських через Богдана Зиновія Хмельницького, преславного військ запорозьких гетьмана, свободившая». Неважко зрозуміти, що Хмельницький змальований тут в образі «другого Мойсея», який виводить свій народ із «єгипетської неволі». Свобода опиняється в незбагненних лабіринтах Божого промислу, а ще стає свого роду небесною «ліствицею Якова». Людина — вільна, бо є образом і подобою Божою. «Господь Бог, — писав один василіянський богослов XVIII століття, — дав нам свободу волі для того, щоб ми заробляли на небо; наша воля є вільна якраз тому, щоб ми з власної охоти цуралися зла й творили добро, а ще — підпорядковували свою волю волі Божій…» З огляду на це старі українські письменники ніколи не визнавали радикального обмеження свободи волі, характерного, наприклад, для кальвінізму. «Бог потребує добровільних слуг і послідовників, а не підневільних, — писав Петро Могила. — Звідси випливає, що людська воля повинна схилятися до доброго чи до злого не з Божого промислу (як учать послідовники Кальвіна), а так, як казав Августин: «Промисел Божий для багатьох є причиною порятунку, але для жодного не є причиною погибелі».

Та, з другого боку, вони були цілком свідомі того, що вражена первородним гріхом людська природа не може покладатись тільки на свої власні сили. Навіть Сковорода, який ніколи не наголошував на темі первородного гріха, нерозривно пов’язує «дух свободи» з Христом. Оспівуючи Різдво, він каже:
«Обіщан пророками, отчими нароками.
Рішить в посліднії літа печать нового завіта.
Дух свободи внутрь нас родить.
Веселітеся, яко з нами Бог!»

Я гадаю, філософ міг би повторити слова Антонія Радивиловського: «Казав апостол Павло: «Де дух, там свобода», — а я кажу: «Де хрест Христа, там і свобода».

І оця візія свободи, візія України, де «усі козаки, усі вільні й рівні», тобто ніхто не має «над собою ні царя, ні пана, опріч Бога єдиного», візія нашої історії як безугавної борні за свободу луною відгукнеться перегодом у «Книгах битія українського народу» — найяскравішій пам’ятці нашої романтичної ідеології. Тут збережено навіть христологічний аспект свободи, бо прямо сказано: «Тільки там свобода, де дух Христов». І можна не сумніватись у тому, що Павло Чубинський, пишучи рядки, які стали приспівом Гімну моєї країни: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу, / І покажем, що ми, браття, козацького роду», — мав на думці саме ті ідеї, про які я говорив у своєму сьогоднішньому «уроці літератури».

Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук, професор кафедри української та світової літератури
Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди

Джерело:
http://umoloda.kiev.ua/number/2162/164/77012/
Номер 157 за 23.10.2012
«Ще як були ми козаками…»
Тема свободи в українській традиції