Жaгa «coлoдкoгo нepoбcтвa» (Тpaктaт пpo пoмилки тa iншe)

00697168

Трактат про помилки та інше


Людині, мабуть, на роду написано помилятись. І коли я малим робив щось не до ладу, а потім переживав, моя бабуся казала: «Ну чого ти? Кінь на чотирьох, та й то спотикається». Тому я навіть не знаю, чи є на світі хоч одна книжка, в якій не було б помилок. Пам’ятаєте анекдот про те, як ретельні англійці хотіли підготувати й видати енциклопедію без жодної тобі помарочки? Зібрали всіх найкращих редакторів і коректорів, усе не раз, не два виправили–вичитали. Виходить книжка. Помилок і справді нема, зате на обкладинці написано «Енциклопудія». Але часом помилок у книжках стає так рясно, що починаєш сумніватися в тому, що це наслідок людської здатності помилятись або недбальства авторів чи видавців.

І ось тут мені на пам’ять приходить одна красива старовинна книжка, видана в Києві 1659 року — «Ключ розуміння» Іоаникія Галятовського. Власне, не так сама книжка, як уклінне прохання автора до свого читача: «Не дивуйся, читачу, тим помилкам, які є в цій книзі, бо книга ця робилась такого часу, коли більше тікали й на смерть поглядали, аніж на тую книгу; «тіло наше не мало спочинку ніякого, у всьому бідуючи: назовні — бої, страхіття — всередині». По–моєму, і слова самого автора, і прикінцева цитата з Другого послання апостола Павла до коринтян чудово передають душевне сум’яття письменника часів Української революції середини XVII століття: «назовні — бої, страхіття — всередині». Заколоти, повстання, нашестя, смерть, голод, холод… Словом, доба заліза й крові, доба руїни й помилок. Та всупереч своєму лихоліттю Галятовський написав і видав близько двох десятків книжок. Навіщо він це робив, напружуючи всі сили й наражаючи себе на небезпеку? Відповідь проста. «Оцю роботу, і труднощі, і небезпеки, — каже письменник у передмові до трактату 1669 року «Месія правдивий», — я підняв заради того, щоб одержати від Христа… вічну славу на небі…»

Не знаю, чи заробив наш високочолий поет, філософ і богослов «вічну славу на небі», та на землі його слава з бігом часу згасла. Він канув у Лету разом з усією літературою бароко. Здається, одне–єдине з Галятовського, що залишилось у пам’яті нащадків, були слова з «Ключа розуміння»: «Не дивуйся, читачу, тим помилкам…» Особливо популярними вони стали через дві з половиною сотні років, за часів Української революції початку минулого століття. Ось хоч би знаменита «Історія українського письменства» Сергія Єфремова, цього, за словами Володимира Коряка, «національного університету в себе вдома», людини, під чиїм впливом сформувалося ціле покоління української інтелігенції. У передньому слові до четвертого видання «Історії…», написаному 7 березня 1923 року в Києві, Єфремов каже: обставини склалися так, що цю книжку довелось видавати в Німеччині й у неї закралось чимало помилок. А далі цитує Галятовського: «Не дивуйся, читачу, тим помилкам…» Трохи згодом, 1924 року, ці ж таки слова Іоаникія Галятовського зринають і на початку виданої в Києві невеличкої книжки Володимира Білого «Григорій Сковорода. Життя й наука». І цитування Галятовського аж ніяк не було тоді проявом інтересу до літератури бароко. Це всього лиш перегук між часами, коли людській душі надто важко знайти рівновагу: «назовні — бої, страхіття — всередині».

Не буде тієї жаданої рівноваги й тоді, коли до нас, нарешті, прийде мода на літературу бароко, бо це станеться на початку 1940–х. Піонерська праця глибокого філософа й «універсального славіста» Дмитра Чижевського «Український літературний барок» з’явиться друком у Празі трьома окремими частинами в 1941—1944 роках, коли довкола шаленіла світова війна. У першій частині цих блискучих нарисів помилок не дуже рясно, у другій — так само, а от у третій, яка побачила світ 1944 року, всього за кілька місяців до того, як у «злату Прагу» вступили танкові колони 1–го Українського фронту, помилок сила–силенна…

Відтоді минуло шістдесят років. Харків, осінь 2004–го. Помаранчева революція. Майдан Свободи вирує під різними прапорами: десь там у наметовому містечку і мій син, і мої найкращі студенти. А мені самому, як завжди, за роботою світу білого не видно. Я приношу до видавництва верстку книжки Чижевського «Філософія Г.С.Сковороди». Це одна з моїх улюблених книжок. Саме під її вирішальним впливом я й почав іще на початку 1980–х займатись україністикою. Та що там я! Євген Маланюк колись казав, що без цієї книжки він узагалі не може уявити духовного життя його покоління… До того мені доводилось видавати багато різних книг: і своїх власних, і чужих. Але це була одна з тих кількох, які я видавав за кошти моєї сонячної парламентсько–президентської республіки. П’ять тисяч накладу! Як на тодішні українські реалії, — просто бестселер. Розмовляю з редакторкою про правку, а у вікно долинає галас юрби на майдані Свободи. Наче й далеченько до того майдану, а галас чути нівроку. І раптом ця красива літня жінка якось сумовито дивиться у вікно й наче сама до себе каже: «Ох і буде ж нам за цю книжку, як оті прийдуть до влади…» Потім змовкає й переводить на мене по–дитячому розгублений погляд — так несподівано й так мило, що я мимоволі всміхаюсь. «Нічо, — кажу. — І не таке було, та в коноплях пересиділи». Народна мудрість — велика сила. Обличчя жінки ясніє, вона посміхається мені у відповідь, і ми продовжуємо роботу…

Ідуть роки, минають століття — а в нас по суті мало що міняється. Ті самі помилки, та сама література для хатнього вжитку, той самий брак вільної думки… Пам’ятаєте, як свого часу Іван Мірчук пробував зрозуміти, чому це в Україні, ну хоч ти вбий, ніяк не може по–людському прижитись філософія? «Лише в часи забезпеченого державного життя, — писав він у своїй «Історії української культури», — і при кращих і догідніших умовах, лише коли принаймні деякі суспільні кола можуть віддатися солодкому ледачінню — dolce far niente, щоб з вищої точки погляду роздумувати над вічними життєвими загадками, аж тоді постає догідний момент для розвитку філософічного думання». Не знаю, що воно за звір, оте «забезпечене державне життя», але напевно знаю одне: у нас і досі нема не те що «суспільних кіл», а навіть дрібочки поетів і філософів, які могли б дозволити собі розкіш займатися «солодким неробством», а не тратати сили на боротьбу чи то вже «за світле майбутнє», чи «за розбудову держави», чи на звичайне житейське борюкання — дарвінівську борню «за насущник», кажучи словами Панаса Мирного. Хоч, зрештою, усе в цьому світі переплетене неймовірно складно. Колись Теодор Адорно у своїй «Негативній діалектиці» стверджував, що поезія в її класичному розумінні померла після Освенціма. Мов після всіх жахіть концентраційних таборів середини ХХ століття, порівняно з якими Дантове пекло — просто дитяча забавка, вона втрачає всякий сенс. Аж ніяк. Може, навіть навпаки: поезія годна засвідчити саму можливість неможливого. Іван Світличний казав, що якраз тоді, коли він опинився за ґратами, у ньому неждано–негадано «ожив естет», тобто прокинувся смак до найвибагливіших, найрафінованіших поетичних форм. Якраз там поет і створив свій сонетарій. Правда, то були «ґратовані», чи, як сказав би Франко, «тюремні», сонети. Але ж сонети! Чи відав Світличний про те, що в Україні сонет уперше з’явився ще на початку XVII століття — у «Треносі» Мелетія Смотрицького — саме як форма політичної поезії? Хоч бери та й декламуй десь на людному майдані приголомшливі рядки Василя Голобородька:
«Тоді пустили його
не по колах Дантового пекла,
а по штреках підземель шахт Воркути —
може, й з нього буде Данте.
Подякуймо усі разом — три, чотири:
Спасибі Миколі І
за те, що ув’язнив Шевченка в казематі, бо там він створив
«Садок вишневий коло хати…»

Та невже ж таки наша література існує лише для того, щоб засвідчити можливість неможливого? Пам’ятаєте, як у 1989 році Оксана Забужко говорила: «…Історія української літератури є історія «проклятих поетів», і саме тому — ненаписаних книг…» І всі свої надії Забужко покладала на… ні–ні, не на dolce far niente — на мужність наших поетів і філософів. На їхню «мужність всидіти в робітні / Під лютий гул поблизьких барикад». Я теж покладаю на неї свої надії. А про dolce far niente читаймо в книжках класиків. Розгортаєте, наприклад, роман Агатангела Кримського «Андрій Лаговський» і читаєте про одну з його героїнь: вона, «як звичайно, сиділа була в холодку коло фонтана під пальмами і, серед «солодкого нічогонероблення», серед dolce far niente, дивилася в далечінь на море…» Як гарно спекотної літньої днини сидіти в холодку під пальмами й дивитись на море! Може, якраз тоді в тобі й наро¬джується висока поезія або зринають думки про вічність і повноту буття. Може, якраз тоді все твоє єство бринить двома найкоротшими й найзагадковішими у світі словами: «Я є». Та, як на мене, ще більша насолода, — ні, просто неземне блаженство! — випити філіжанку запашної кави, сісти за робочий стіл, увімкнути комп’ютер, погладити старого кота Енея, котрий неодмінно товчеться десь поруч, а потім забути про все на світі й подумки повторити вслід за Лесею Українкою: «Як я люблю оці години праці!»

Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук, професор кафедри української та світової літератури
Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди

Джерело:
http://umoloda.kiev.ua/number/2132/164/75976/
Номер 127 за 30.08.2012
Жага «солодкого неробства»
Трактат про помилки та інше

 

http://krasnews.at.ua/publ/krasne_slovo_zemljakiv/uroki_literaturi_leonida_ushkalova/zhaga_solodkogo_nerobstva_traktat_pro_pomilki_ta_inshe/30-1-0-344

Поделиться в соц. сетях

Опубликовать в Google Buzz
Поділитися в Google Plus
Опубликовать в LiveJournal
Опубликовать в Мой Мир
Поділитися в Однокласниках

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: