Xaти мoгo дитинcтвa

Я народилася в місті Харкові, а шкільні мої роки, за винятком першого класу, пройшли в місті Макіївка Донецької області. Однак, моя дитинна пам’ять рясніє спогадами не тільки про ці великі промислові міста України, які я впізнаю навіть по запаху, а ще й про зелений і дуже благодатний куточок на Землі, – село, в якому з’явилася на світ моя, бабушка Василиса, мама, а також ближня і дальня рідня. Саме в цьому селі я вперше пішла до школи, але навчалась в ній лише один рік, тобто в першому класі.
52828883.jpg
Село має назву – Пушкарне, а нині Грабовське, бо саме в нашому селі в 1864 році народився відомий український поет-народник Павло Арсенович Грабовський, що в 37 літ закінчив свій життєвий шлях в російському Сибіру. Але по залізниці, де ходить – плазує робочий потяг, воно таки “Пушкарне” (може було родинним для соратника Богдана Хмельницького полтавського полковника Мартина Пушкаря). Дехто наголошує на тому, що в Пушкарному колись відливали пушки, – можливо колись дістанусь повітового архіву і заглиблюсь в те далеке минуле. Більш рідна назва Пушкарне, або, як називають його старші люди, простонародно – Пушкарна. Так і казали: Пушкарна на Сумщині, Краснопільського повіту…

Дідо мій, Наступень Іван Корнійович, – “курський соловейко”, однак, як і багато інших російськомовних курських сімей сім’я діда мешкала в нашому ж селі. Коли дідо засватав мою бабушку, Василису Тимофіївну Богатченко, то вони жили один від одного не так вже й далеко. Мама моя – Гордієнко Марія Іванівна, з дому Маруся Наступень. Але як і всі родини в українському селі, наша родина також мала, таку собі, народно – псевдонімну прізвиську – кличку. Кличка вулична в нас була “прилічна”, бо за ім’ям батька-діда, були ми “Корнійчукови”.

Довго “строїлись” бабушка з дідом, десь років із десять. Заходились “строїтись” на тій же вулиці, на якій бабушка з дідом жили відразу по одруженні.

І вистроїли вони Хату, – велику, і все з розмислом… Навіть вікна на горищі були на фронтонний зразок. Бо дєдушці у справах доводилося бувати у тодішньому Ревелі, а відтак, Хата наша будувалась за естонським проектом. Мама часто любила згадувати, як через ту’ хату і довгі сіни в погану годину можна було попасти, не виходячи на двір, до корови. Був дуже розкішний садок з ягідником і родючий город.

В 37 році забрали дєдушку … Незабарилися прицупити й Хату. Забирали співаючи, мовляв: «ми новий мір постороім…» Бабушка, за спогадами мами та тітки Галі, занурившись в своє невтішне горе і самотність часто – густо тихо співала, виглядаючи свого Івана Корнійовича, а потім, бувало, як заплаче…а ще бувало й приказувала, глядячи на дітей: “Якби не ви, то я була б там де й він…”, – бо в душі хотіла вірити, що він таки живий… Пізніше всі переїхали до Харкова, але в час воєнного лихоліття бабушка, тьотя Галя, мама з двома маленькими дітками, тобто з моїми старшими сестрою Любою і братом Славою бідували в селі. Жили по людях, в старих Хатах.

З приходом німців, користаючи з вигід “безвластя” бабушка зібрала нехитрі пожитки, всіх рідних, що були при ній, і подалася в свою Хату, яку на той час колгоспні “хазяї – упорядники” обладнали за «куховарню» до свинарника, який прутилили відразу за Хатою.

Отже, війну мої рідні перебули в своїй рідній Хаті, але по війні Хату колгосп перетягнув в поле і то була їдальня серед поля. Я ніколи не бачила тієї Хати, але завжди шкодувала і вболівалася гіркотою від страшної несправедливості, якої зазнали мої рідні. Тільки замислитись… Десять років стягуватись, все на собі тягали, нарешті відбудуватись і нещадний крах від лукавого, – інакше не скажеш… Дєдушку реабілітували десь на початку шістдесятих років, але живим його ніхто так і не діждався.

Пам’ятаю вже сама, бо було то за моєї пам’яті, як раділа бабушка Василиса тій папері про реабілітацію, а як плакали від радості (?) мама з тіткою Галею… Розшукались люди, які засвідкували в тім, що працювали з моїм дідом і бабушці призначили мізерну пенсію. Страшна правда… Люди раділи тому, чому ще можна було порадіти… Хоча б папері про реабілітацію.

Вже під час перебудови я поцікавилась долею нашої Хати… Час не пошкодував труда і старань моїх пращурів. Хати не було і сліду, навіть там у полі. Я, як спадкоємиця, могла одержати від колгоспу відшкодування… два мішки цукру.
Взяти отой цукор в моїй свідомості означало позбавити себе права на Пам’ять і обректи себе на довічну внутрішню ганьбу. Відтак, я полишила за собою оте святе право Пам’яті і Пошанівку до моїх рідних і до тієї поганьбленої, вже неіснуючої Хати, яка невидимим вогником і теплом приваблює і кличе мене до тієї Святої землі на Сумщині, по стежкам, якої вчилась ходити я, всі мої рідні, мої діти, і на якій я почула перші українські пісні. Буваючи там, милуючись цариною того різнотрав’я і лісистих пагорбів я промовляю: –“Яку гарну Землю створив, Ти Господи! Дякую Тобі, Отче, що маю таку радість – пригортатись душею і зором до таких Щедрот Твоїх Безцінних”

В дитинстві разом з мамою мені доводилось жити в справжній українській Хатині, не розкішній, а в отій класично – бідняцькій. В отій, де і пісень здебільшого співали сумних і гіркополинних, – де пряли, вишивали, вишіптували чирку, гомоніли про життя непідробно – трудодневе.

Така Хата знала смак вранішнього свіжоспеченого Хліба, смак Різдвяної куті і Паски, знала радість зустрічей і гіркоту розлук, але не відала, не могла собі зарадити, як боронитися від лукавого, який пхався до неї, як не з Заходу то зі Сходу, випробуючи Хату голодоморами, висилками та жорстокими кривдами, накидував на Хату ярмо, зазіхав на її Правду, Силу і Волю.

Очі Бога на Покуті були для Хати її Заступниками і Надією.

Отже, в усі тяжкі часи поневірянь і непоправних втрат, така сільська Хата, будучи роз’ятреною болями і чужими гріхами, раною, несла отой многостраждальний Хрест Всієї України, – як могла зберігала мову, сорочку вишиванку, пісню, чесноти Гідності і Вольнолюбства. Та Хата стала уособленням книги Буття всього мого Вкраїнського Народу.
Мені доводилось бувати в багатьох українських Хатах, але таких Хат, пам’яттю, яких я причащаюсь і правдою, яких я відбілюю обтяжену душу, в моєму житті чотири. Ці Хати справили на мене, маленьку дівчинку, великий вплив. Вони прищепили мені моє нинішнє Українство. Саме ці Хатки, а точніше щемкий теплий спогад про них став поштовхом для створення тетралізованного проекту “Проща до Української Хати”.

Цю свою театралізовану розповідь про українську хату я готувала скрізь спогади свого дитинства. І тому як ілюстрацію до неї вважаю за необхідне додати своє дитяче фото (стою у верхньому ряду) на фоні хати з жінками і дітьми із свого Пушкарного. Ця стара Хата хоч була і не наша, однак стояла на тому ж обійсті, (щоправда трохи поодаль того клаптя землі), де стояла Хата, яка прийняла мою бабушку молодою Господинею, а вже потім трохи неподалеку будували Хату нову, оту, яку забрали так, як і забрали діда, – несправедливо і нахабно.

Мурманськ – Росія.
Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА

Член Національної Спілки журналістів України
Леді Ордена «За заслуги» (Україна)

Залишити відповідь

Увійти за допомогою: