Я - Патріот України → Блог

У колисці душі зародилася воля,
І вказала зоря нам омріяний шлях.
Краща доля для нас – нами обрана воля,
Наша спільна мета, наша віра в серцях.

І залежить від нас, щоб у кожній родині
Був достаток і мир, і сердечне тепло.
Та щасливе життя у єдиній країні,
Наче сонце ясне над землею зійшло.

Регіони України – щастя кожної родини,
Ми крокуємо разом у майбуття.
Регіони України – наша партія єдина
За народ, за державність, за любов, за життя.

Україно моя, Україно єдина,
Ти в столиці живеш чи в далекім селі -
Це держава моя, а вона як родина:
Неповторна, мов світ, та одна на землі.

Регіони України – щастя кожної родини,
Ми крокуємо разом у майбуття.
Регіони України – наша партія єдина
За народ, за державність, за любов, за життя.

Адміністрація сайту вітає всіх з Днем Незалежності України!
Бажаємо добробуту та процвітання всім тим, хто любить нашу чудову країну!
Де б не знаходилися справжні патріоти України, нехай в цей день побажають нашій країні і всім її мешканцям добра, любові, стабільності,благополуччя і процвітання нашої Вітчизни!

Історія української конституції у часовому просторі налічує декілька століть. Біля її джерел лежать такі відомі науковому світові пам’ятки вітчизняної правової культури, як «Руська Правда», «Литовські статути», акти періоду козацької  держави Богдана Хмельницького (зокрема «Березневі статті») тощо. Будучи органічною складовою історії національного державотворення, історія українських конституцій (політико-правові умови підготовки проектів конституцій, їхнє затвердження, дія і т.ін.) певною мірою увібрала в себе весь трагізм багатовікової боротьби українського народу за свою національну державність.

Безпосереднім початком історії українських конституцій вважають 5 квітня 1710 р., коли в м. Бендерах (теперішня територія республіки Молдова) було затверджено «ПРАВОВИЙ УКЛАД ТА КОНСТИТУЦІЯ ВІДНОСНО ПРАВ І ВОЛЬНОСТЕЙ ВІЙСЬКА ЗАПОРІЗЬКОГО, укладені ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорізького і генеральною старшиною, полковниками, а рівно ж і самим Військом запорізьким, схвалені обома сторонами і скріплені найяснішим гетьманом на вільних виборах урочистою присягою року Божого 1710 квітня п’ятого в Бендерах» (більше відомі сьогодні як «Конституція Пилипа Орлика»). Даний документ передбачав створення незалежної української держави в межах етнографічної національної території (державні кордони України описували територію, визнану як територію української козацької держави Зборівською угодою 1649 рік), держави, в якій державну владу (певною мірою) мали б будувати за принципом її поділу на законодавчу (Генеральна Рада), виконавчу (гетьман та його уряд) і судову (Генеральний Суд), держави, яка визнає право міст на самоврядування та державу, певною мірою також і соціальну, оскільки були окремі приписи щодо соціального захисту мало імущих (удів, осиротілих дітей тощо).

В підготовці проекту Конституції  1710 р., окрім безпосередньо гетьмана Пилипа Орлика, брали також участь А.Войрановський , Г.Герцик, К.Гордієнко, Л.Горленко та інші відомі представники як військових, так і духовних і світських кіл тогочасного українського суспільства. Ця Конституція після свого прийняття діяла декілька років на Правобережній Україні (до 1714 року).

Історія українських конституцій середини та другої половини ХІХ ст., представлена двома конституційними проектами: «Начерком Конституції Республіки» Григорія Андрузького (1848-1850 рр.,) та фундаментальною роботою Михайла Драгоманова «Вольный Союз – Вільна Спілка (1884 р.,)». Г.Андрузький – активний член Кирило Мефодіївського братства, студент юридичного факультету Київського університету – бачив майбутнє України як суверенного державного утворення – складової конфедерації слов’янських народів. Визначний учений М.Драгоманов пропонував реорганізувати царську Росію у федеративну республіку, в якій громадянам були б забезпечені широкі особисті та політичні права, реально створено інститут народовладдя, враховуючи як систему вищих представницьких органів, так і органів регіонального та місцевого самоврядування.

На початку ХХ ст., українську конституційно-правову думку яскраво представлено проектами Конституції Миколи Міхновського («Основний Закон самостійної України – Спілки народу українського», 1905 р.) та Михайла Грушевського («Конституційне питання і українство в Росії», 1905 р.), які в багатьох положеннях продовжили конституційно-правові традиції, закладені М.Драгомановим. Водночас проект М.Міхновського передбачав майбутнє України власне лише як держави самостійної, з республіканською формою правління, з оригінальною системою територіального устрою, з інститутом Президента України як керівника держави і голови виконавчої влади.

Яскравою сторінкою історії українських конституцій є період УНР – ЗУНР (1917-1923 рр.), котрий представлений як низкою конституційних актів (чотири Універсали Української центральної Ради, Конституція УНР, закони УНР про державні символи, громадянство, національно - персональну автономію і т.ін., Тимчасовий основний закон ЗУНР, її законодавство, Акт Злуки від 18 січня 1919 р., конституційні акти української держави гетьмана Павла Скоропадського), так і низкою конституційних проектів (зокрема «Проект Конституції У.Н.Р.» професора Київського університету Отто Ейхельмана (1920 р.), проект Конституції  У.Н.Р. д-ра Степана Барана (1920 р.), проект «Конституції У.Н.Р. Правительственної  комісії» (1920 р.), два проекти Конституції ЗУНР професора Львівського університету Станіслава Дністровського – «Устрій Галицької Держави» (1918 р.) та «Конституції Західно - Української Народної Республіки» (1920 р.) тощо. Дані документи (у переважній більшості своїй) передбачали відновлення незалежної демократичної української держави з республіканською формою правління, держави, в якій визнано й гарантовано права особи і громадянина, права національних меншин, інститут місцевого самоврядування, а державна влада будується за принципом її поділу на окремі гілки.

Невід’ємною складової історії українських конституцій є акти конституційного характеру Карпатської України (зокрема Тимчасова Конституція Карпатської України 1939 р.) та документи Української Головної Визвольної Ради (УГВР) 1940-1950 рр., (зокрема Тимчасовий устрій УГВР 1944р.). Певний слід в історії української конституції залишили також Конституція Української РСР 1919 (її редакція від 1925 р.), 1929, 1937 та 1978 років.

Після відновлення державної незалежності України в 1991 році розпочалася копітка робота, спрямована на створення нової Конституції України, яка завершилась її прийняттям 28 червня 1996 року.

28 червня проголошено державним святом - Днем Конституції України.

Джерело:
Міністерство юстиції України
Головне управління юстиції у Полтавській області

Червона рута — квітка, пов'язана з українським святом Івана Купала.

За переказами, що досі існують в Карпатах, рута — жовта квітка, яка лише на декілька хвилин, в ніч на Івана Купала, стає червоною[1]. Дівчина, яка її знайде і зірве, буде щаслива в коханні.

     В серпні 2007 року буде 37 років як пісня «Червона рута» стала однією популярних пісень тодішнього СРСР та дала невмирущу славу Софії Ротату. Популярності пісні також посприяв також і перший телевізійний музичній фільм з одноіменною назвою «Червона рута». Після такого успіху А.Евдокименко і створив ВІА «Червона рута»

Автор тексту і музики - Івасюк. В. Ось ця пісня

Ти признайся менi
Звiдкиль в тебе тi чари,
Я без тебе всi днi
У полонi печалi.

Може десь у лiсах
Ти чар-зілля шукала,
Сонце-руту знайшла
I мене зчарувала.

Червону руту
Не шукай вечорами,
Ти у мене эдина
Тiльки ти повiр.

Бо твоя врода,
То э чистая вода,
То э бистрая вода
З синiх гiр.

Бачу я тебе в снах
У дiбровах зелених,
По забутих стежках
Ти приходиш до мене.

I не треба нести
Менi квітку надii,
Бо давно уже ти
Увийшла в мої мрiї.

Червону руту
Не шукай вечорами,
Ти у мене єдина
Тільки ти повір.

Бо твоя врода,
То э чистая вода,
То э бистрая вода
З синiх гiр.

    Але шановні читачі, чуючи цю пісню, або й виконуючи її особисто чи не задавали Ви собі декілька питань.
Що це за квітка « Сонце-рута» або «червона рута» - «квітка надії» і де вона зростає?Бачу я тебе в снах

У дібровах зелених,
По забутих стежках
Ти приходиш до мене.
I не треба нести
Мені квітку надiї,
Бо давно уже ти
Увійшла в мої мрiї.

Чи відноситься «червона рута» до квітів які в народі відносять до « чар-зілля»? (Чарівне зілля; зілля, яким причаровують).

Може десь у лiсах
Ти чар-зілля шукала,
Сонце-руту знайшла
I мене зчарувала.

Чому «дівчина шукає «червону руту» вечорами?

Червону руту
Не шукай вечорами,
Ти у мене єдина
Тільки ти повір.

          Перша версія для пошуку квітки, взята з її назви РУТА.

Така квітка є і називається: Рута садова (Ruta hortensis Mill. = R. graveolens L. p. p. = R. graveolens ssp. hortensis Gams.), виявилась помилковою. Оскільки ця багаторічна рослина цвіте жовтими квітками. Збирають тільки листя або всю наземну частину рослини. Рута є отруйною рослиною і під час збору та інших маніпуляцій з рослиною вона викликає на шкірі неприємний сип.
    
МІФ ПРО ЧЕРВОНУ РУТУ
Після звернення до «Атласу лікарських рослин» (Братислава 1981р.) та книги «По сторінкам Червоної книги рослин» (Мінськ. 1987р.) вдалось знайти цю загадкову «червону руту». Вона на Україні розповсюджена у двох видах : рододендрон жовтий (Азалія понтійська) та - рододендрон східнокарпатський тобто по місцевому « червона рута»)

     Загальна характеристика: Вічнозелений кущ заввишки 10-40 см. Стебло розгалужене, молоді гілки опушені. Листки (завдовжки до 2 см) зелені (зісподу - лускато-іржаві), еліптично яйцевидні, шкірясті, блискучі. Квітки рожево-червоні, іноді білі, зібрані (по 5-7) у щитковидний зонтик. Плід - коробочка завдовжки 4-5 мм. Цвіте у травні - липні. Плодоносить у серпні.   Розмножується насінням вегетативно.

Поширення: Українські Карпати (масиви Чорногора, Мармароський та Свидовець, Чивчинські гори). Вид поширений у Карпатах, на Балканах.
Місця зростання: Субальпійський, частково альпійський пояси.
Чисельність: Популяції численні, однак кількість особин у них зменшується. Причини зміни чисельності: Зривання квітів, вирубування, спалювання чагарникових заростей навесні (засіб боротьби з біловусником на полонинах).

Але залишились два питання:
1. Чи є рододендрон східнокарпатський – квіткою надії?
    Ось відповіді на цє питання. Березень - мiсяць великих надій i сподівань. З його приходом започатковується найблагодатніша пора оновлення - її Величність Весна. Ще крижана корка, а пiдснiжник своїми ніжними келихоподібними порцеляновими голiвками-квiтами нам вклоняється.
   Це квiтка надiї найпершого серед карнавалу ранньовесняного буйноцвiту неначе мовить: "пора Весну зустрічати".
Але повернемось до пiдснiжника -зарубiжнi назви теж відображають умови її зростання. Так, англiйцi називають її сніговою сережкою, французи - снiгопросвердлювачем , чехи - сніжинкою, нiмцi - сніговим дзвіночком.
    Але пiдснiжник має i наукову назву - "галантус" (вiд слiв "гала" - молоко, "антос" - квiтка), тобто молочна квiтка.
    І як бачим з вищенаведеного, що рододендрон східнокарпатський не є квіткою надії.
    2. Чи відноситься рододендрон східнокарпатський до чар-зілля?
     Купальська ніч вважалася і надзвичайно сприятливим часом для пошуку і збирання чарівного зілля, тобто трав, які наділялися магічними властивостями.
     Примітно, що для збирачів чар-зілля притягувальну силу мали місця розгулу відьом та "нечистої" сили.
     Із-поміж іванівського чар-зілля найбільшої популярності в українців набув легендарний цвіт папороті, який, як вірили, з’являється лише опівночі на Івана Купала і дарує щасливцеві казкове багатство.
     Шукачі цього чарівничого засобу були готові до всяких несподіваних випробувань. За повір’ям, тому, хто знайшов чарівне зілля, слід було розрізати руку й зашити туди знахідку - завдяки цьому власник цвіту папороті нібито набував чарівничої здатності розуміти мову тварин і птахів.
Натомість для карпатських знахарів "від зілля" сакральним часом був схід сонця на Івана Купала, коли годилося збирати на верхах Чорногори чар-зілля, передовсім лікарські трави.
     Магічними властивостями наділялися лише трави, зібрані з росою. Очевидно, не випадковим є приурочення заняття знахарською магією до особливої пори - сходу сонячного світила в день святкування літнього сонцестояння, коли, за повір’ям, "сонце купається".
    Використання іванівського зілля в апотропеїчній магії відображено в календарному фольклорі гуцулів: "На святого Івана ой треба верхами зілля назбирати, аби хати украсити, тай лиха не знати!", "На все лихо помагає, хто си зілля назбирає".
    Такий звичай існував від давнини і на Буковині: цього дня збирали у полі різні трави, приписуючи їм цілющу силу від всіляких болячок.
  Де і коли збирають чар-зілля? За народними віруваннями, польові й лісові рослини лише тоді мають цілющу чарівну силу, коли їх збирають купальської ночі або на світанку, поки не зійшла "Іванкова" роса.
    А ми в тексті пісні бачимо, що «дівчина» збирає «червону руту» вечорами.    Пізнішими дослідженнями творчості В.Івасюка ( згідно з даними «Сторінки пам’яті Володимира Івасюка» http://ivasyuk.org.ua) встановлено, що пісня «Червона рута» написана у 1968 року вже студентом Чернівецького медичного інституту, а було йому тоді всього 19 років.
   Також було розвідано і історію створення цієї пісні.«У багатющій батьковій бібліотеці юний Володя, тоді ще старшокласник, натрапив на виданий 1906 року збірник коломийок, впорядкований Володимиром Гнатюком, а там — на такі рядки:

Ой ходила, говорила гільтайова мати,
Назбирала тройзілля мене чарувати,
Назбирала троє зілля червону рутоньку,
Та й схотіла зчарувати мене, сиротоньку.

   Для вісімнадцятирічного музики образ червоної рути (в іншій транскрипції «черлена рута») був хвилюючою знахідкою, справжнім одкровенням.
   У пошуках його деталізації він багато мандрував селами, особливо гірськими, шукаючи ключ до розуміння таємничого поняття.
   На Косівщині знайшов новий варіант коломийки про червону руту, а на Путильщині, в Розтоках, записав легенду про загадкове чар-зілля, яке постає в народних переказах символом вічного і чистого кохання.
  Зберігся унікальний документ — чернетка створення тексту «Червоної рути». Ось кілька первісних варіантів строф, які незабаром облетять світ:

Ти не смійся хоч раз,
Не кажи, що забула,
А згадай про той час,
Як ти мавкою була.
Що ночами в лісах
Ти чар-зілля шукала,
Що з вітрами, як птах,
Ти колись розмовляла.
Бачу я тебе в снах
У дібровах зелених.
По яких же шляхах
Ти вернулась до мене?

Спочатку хотілося надати «Червоній руті» характеру і форми балади, але твір виходив розтягнутим, композиційно недолугим.Потрібні ж були лаконізм, простота і щирість народної пісні. Володя переписував її безліч разів, шліфував текст. Коли переконувався, що вклав у пісню все, на що був здатний, відкладав її до появи нових ідей.

На обласному телебаченні Івасюк мав добрих друзів: головного режисера Василя Селезінку та звукооператора Василя Стріховича, яким повідомив про дві нові пісні.

    Прем’єра пісень відбулася в програмі «Камертон доброго настрою». Для запису Володя запросив до студії оркестр ансамблю «Карпати» Валерія Громцева. Солісткою була молода учителька музики Олена Кузнецова, яка володіла гарним сопрано. Стріхович із Селезінкою були дуже вимогливі. Володимир з Оленою заспівали дуетом, зробили дванадцять дублів.

    І ось настало свято Володиної музики та поезії. Торжество шестирічної творчої роботи — 13 вересня 1970 року. Пополудні з Театральної площі Чернівецька телестудія перед багатотисячним натовпом на всю Україну транслює «Червону руту» і «Водограй». На площі й сусідніх вулицях зупиняється транспорт… Після цього виступу мільйони людей вбачатимуть у піснях Івасюка вираз своїх почуттів.

   А тоді ще самодіяльний ВІА «Смерічка» дав цій пісні ті крила, на яких вона полетіла до людей. У виконанні «Смерічки» «Червона рута» стала піснею року в СРСР на Всесоюзному конкурсі «Пісня-71». На заключному концерті разом з Василем Зінкевичем та Назарієм Яремчуком свою пісню співав і Володимир Івасюк».

Наведений в чернетці пісні вірш:

Що ночами в лісах
Ти чар-зілля шукала,
Що з вітрами, як птах,
Ти колись розмовляла.

доводить, що В.Івасюк все ж при написанні пісні під чар- зіллям розумів цвіт папороті, але пожертвував цими обставинами в подальшомук тексту для надання своєму твору лаконізму, простоти і щирості народної пісні.

Ось така історія цієї пісні та використаних у неї символах.

http://h.ua/story/47312/

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Івана Купала (Купайла) — традиційне свято, яке відзначається в Україні, Білорусі та Росії в ніч на 7 липня, тобто 24 червня за старим стилем. Історично цей день був днем літнього сонцевороту (сонцестояння), що збігався з Різдвом Івана Хрестителя. Ім'я ж святу дав Купало — язичницький бог земних плодів. Колись йому приносили в жертву хліб.

Головні атрибути свята — це Купало й Марена. Тому до цього свята молодь заздалегідь старанно готувалась: робили опудало, готували деревця (називали їх «Мареною» або «Купалом»), плели з живих квітів вінки, збирали хмиз, готували кулі соломи на вогнище. За звичаєм, це дві уквітчані гілки, подібні до людських фігур. Довкола опудал молодь водить таночки та співають ритуальні купальські пісні.
[ред.] Давні звичаї, обряди та прикмети свята
Свято Купала, Chram Mazowiecki RKP (2009)

Дівчата плетуть вінки з польових квітів й перед заходом сонця збираються на вигонах біля річок.

Увечері чи вже пізньої ночі дівчата пускають на воду сплетені ними вінки з прилаштованими запаленими свічками. Існує прикмета: якщо вінок пливе добре і свічка горить, то дівчина впродовж року вийде заміж, а якщо крутиться на місці — доведеться їй ще трохи дівувати. Якщо вінок відпливе далеко й пристане до якогось берега, з тієї сторони й прийде наречений дівчини.

Часто хлопці намагаються зловити вінки дівчат. Двійко заздалегідь домовляються про те, яким буде вінок. Кожна дівчина плете його так, щоб можна було впізнати: вплітали яскраву свічку, або велику квітку. Якщо хлопцю вдається зловити вінок коханої, діставшись до нього вплав чи на човні, це вважається доброю прикметою для їх подальшої спільної долі.

Хлопці приносять щойно зрубану розлогу вербу. Це — Купайло, що поступово перетворюється у Марену: «Коло Мареноньки ходили дівоньки…» Є й дещо пізніша традиція, коли роль Купайла виконує вродлива дівчина у вінку, що роздає вінки іншим дівчатам, які танцюють навколо неї та ворожать. Потім дівчата втікають від Купайла над воду — «заворожувати собі красу». Дівчата роздягаються й, співаючи, обливаються водою. Після чого пускають на воду вінки й стежать: в який бік попливе, звідти буде суджений.

Ввечері, молодь збиралася на умовленому місці (здебільшого недалеко від річки, на узліссі чи в гаю) і навколо «марени» починали водити хороводи. Основною темою цих хороводів є кохання. На відміну від весняного циклу хороводів на Купала їх виконують дівчата й хлопці разом. Обов'язково розкладається велике вогнище, через яке стрибають дівчата і хлопці поодинці або в парі.

Купальське вогнище згідно з переказами має велику міфічну силу. Через купальське вогнище стрибають всі, проходячи таким чином своєрідний ритуал очищення. Так, вважалось, що коли дівчина і хлопець, які кохаються, узявшись за руки, стрибають у парі через вогнище і їх руки залишаються з'єднаними, то вони, побравшись, все життя проживуть разом. Проте в цьому видовищі можна бачити й інший бік — спортивний. Кожний намагався стрибнути через вогнище якнайвище і якнайдалі, не забуваючи й про те, щоб стрибок був красивим.

Часто на свято Купала молодь запрошувала музик-виконавців на народних інструментах, які на скрипці, цимбалах, сопілці окремо взятих чи в ансамблі разом з бубном супроводжували пісенну мелодію.

Існує повір'я про цвіт папороті, котрий з'являється в купальську ніч. За легендою, папороть цвіте лише одну коротку мить найкоротшої у році ночі під Івана Купала. Здобути цю квітку досить важко, оскільки її береже від людей нечиста сила. Страхітливі народні перекази про її витівки використав у своєму оповіданні «Вечір напередодні Івана Купала» видатний український письменник Микола Гоголь. Той, хто має цвіт папороті, може розуміти мову будь-якого створіння, може бачити заховані в землю скарби. Володар заповітної квітки також міг у ніч напередодні Івана Купала бачити, як ходять лісом дерева й стиха розмовляють між собою. «Але не варто розчаровуватись, не знайшовши квітки — насправді-бо папороть не цвіте».

Існує повір'я, що зібрані в ніч на Івана Купала чи вранці з «іванівською» росою лікарські рослини мають особливу, надзвичайну силу. За народними легендами цілющі трави сіють русалки — потоплені дівчата, мавки — душі маленьких нехрещених дітей та інші духи природи. Вони ж доглядають за зіллям і знають, як і коли його вживати.

Покрова Пресвятої Богородиці (Покрова). За народним календарем 14 жовтня.

Як правильно справляти весілля?

Підготовчий до весілля етап обряд обов'язково включає сватання. Покохавшись літо чи то два, якщо парубок надумав взяти собі дівчину, то він посилав до її батька й матері старостів (ними, зазвичай, були поважні люди в селі), які вели переговори з батьками.

Якщо дівчина була згодна вийти заміж, то вона виходила і колупала піч. Таким жестом вона начебто просила у своїх предків благословення на сватання.

Коли батько і мати благословляли, то дівчина, перев'язавши старостам вишиті рушники через плечі, подавала зарученому на тарілці крамну або самодільну хустку. Якщо ж дівчина не була згодна одружитися на парубкові вона йому підносила гарбуза чи макогона.

Відомий картограф і мандрівник Боплан згадував такий цікавий факт, що на Україні до 19 сторіччя, як ніде в світі, дівчата сваталися до хлопців. Тобто якщо дівчині сподобався хлопець, вона бачила, що він господар, то йшла до його батьків і казала: "От мені ваш хлопець до вподоби і я хочу, щоб він був моїм чоловіком". І відмовити їй було ганебно.

За сватанням відбувалися оглядини, тобто знайомство з батьками молодих: дивились, яка у молодого худоба, яке придане у молодої, чи вона наготувала собі сорочок. Якщо молодий не мав свого господарства, то він не мав і права на створення родини.

Заключним етапом сватання були заручини, тобто обрядове закріплення згоди на шлюб. До молодої приходили разом із молодим його батьки та родичі. Всі сідали до столу, а молодих виводили на посад.

Старший староста (сват) накривав рушником хліб, клав на нього руку дівчини, зверху - руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього ритуалу молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками.

Посад був центральним дійством в народній весільній обрядовості. Наречену садовили чи на діжу, чи на подушку (головне - не на голу лавку), або навіть на відро з водою. І співали: "Аби тобі щастя плило, як вода рікою. Сідай-сідай, молоденька, на відро з водою".

Або "Сідай-сідай, молоденька, на м'якому місці, аби мала стільки грошей, як пір'я в подушці". Тобто, щоб вона була багата. Після усіх церемоній дівчина і хлопець вважалися зарученими і відтепер не мали права відмовлятися від шлюбу.

І вже увечері напередодні весілля проходили коровайниці. Випікали короваї. Вони були різні. Наприклад, в Карпатах у вигляді двох гусок, а на сході - пари лебедів. І вони мали бути сплетені косою як символ любові, єднання.

В короваї могли запікати монети чи пшеницю на щастя. Короваї могли були з підошвою або без підошви, чотирикутні чи круглі, з листочками або з шишками. Але обов'язково коровай випікали лише жінки, які дуже гарно жили у сімейному житті, тобто закладався позитивний заряд на майбутнє життя.

Одночасно з коровайницями прикрашали весільне вільце. Це могла бути сосна або якесь молоденьке деревце, яке зрубували і приносили до хати. Причому, це мав робити хтось із роду молодого, обов'язково з тієї сім'ї, де жили добре.

Дівчата-подружки молодої під пісні зав'язували стрічки та прикрашали квітами. Це було своєрідне дерево роду, дерево життя. Після цього всі танцювали навколо деревця.

Наречену вбирали, їй розплітали дівочу косу та мастили волосся маслом або медом. Як правило, це робив брат. Це був обряд прощання з дівочістю. Тобто брат ніби проводив молоду від дівоцтва до статусу жінки.

А наступного дня вже відбувалось безпосередньо весілля. Виряджала молодого мати, напинаючи на нього вивернутий вовною наверх кожух (на знак багатства) та обсипаючи зерном та дрібними грішми.

Молодий брав хлопців-дружків і їхав з ними викупляти молоду - чи за гроші, чи за напої - хто як домовиться. Це супроводжується різними примовками, жартами. Після викупу, молоду можна було забирати.

Батьки її наряджали, обсипали пару зерном, грошима (а в деяких регіонах навіть цукром), щоб був достаток, благословляють іконами на рушниках і молоді їхали до батьків хлопця.

В один день із народним весіллям повинно було проводитись вінчання, тобто церковне освячення шлюбу, - важлива складова весільної обрядовості.

Коли молоді поверталися з церкви, співали, наприклад, так: "Вийди, мамуню, вийди, своїх діточок прийми. Як своє, так чужоє, тепер твоє обоє. Вийди, мамуню, вийди у вивернутому кожусі".

У вивернутому кожусі означало щоб було багато грошей.

Молодят у хаті саджали на почесному місті - під образами. По обидва боки сідали дружки - теж як обереги. За столом збиралися гості і починали бажати здоров'я, щастя, благополуччя. Так проходить неділя.

Слідкували, щоб після першого дня весілля дівка залишалась дівчиною. Якщо вона не збереже свою цноти, це було дуже ганебно.

В понеділок вранці дружки несли молодятам сніданок. Після того молода збирала подарунки від гостей, родичів, кажучи: "Ой, роде мій красний, даруй мене гарно, щоб я вас добре знала, щоб я вас пам'ятала. Ви, тіточки, - качата, а ви, дядечки, дайте мені корови, вівці, кози".

І все це вона прив'язувала і везла з собою до родини молодого. Це був цілий весільний поїзд. Попереду були молоді, бояри, за ними йшли вози з скринями (або скриня на колесах), а ще прив'язані корови, кози, вівці.

А у молодого готували комору, в якій мали були гроші для дружка. Потім весілля продовжувалось, співали сороміцькі пісні, невістка приєднувалась до родини чоловіка, розпалювала піч, готувала обід, частувала свекрів. Закінчувалося весілля розподілом короваю та обдаруванням молодих і родини нареченого.

Наступного ранку в деяких регіонах ще відбувались митвини, тобто ходіння молодої по воду, вмивання та скроплення всіх оточуючих; ритуальне приготування каші, її "продаж" гостям та обсівання нею двору й худоби.

http://life.pravda.com.ua/travel/2008/10/15/9160/

В настоящее время многие украинские специалисты стремятся реализовать свой научно-технический потенциал в соседних европейских странах. Причины для этого всем хорошо известны. При этом у наших специалистов часто возникают трудности с подтверждением их квалификации за рубежом. В связи с этим многие отечественные ВУЗы в настоящее время начали предлагать своим студентам возможность получения дипломов международного образца. Эти документы действительны во многих, как принято говорить, цивилизованных, странах. По-моему, это очень хорошее начинание для молодых украинских специалистов, поскольку у них появляется альтернатива поиска достойной работы по специальности как у себя дома, так и за рубежом. Однако, при этом существует определенное опасение, что всё большее количество самых активных и талантливых украинских выпускников учебных заведений будет выезжать на работу в другие государства. При этом многие из них останутся за границей на ПМЖ. Таким образом возникает противоречие - диплом международного образца для студентов-выпускников это, конечно, -благо и элемент свободы выбора, а для государства и народа Украины?.. Что Вы думаете поэтому поводу, уважаемые читатели?

Роздуми, викликані намаганням проаналізувати ситуацію, у якій опинилося Українське суспільство після двох  десятків років незалежності. Можливо деякі моменти будуть видаватися досить складними для сприйняття, але насправді нічого складного в них немає. Відразу скажу, що левова частка проблем України пов’язана з недостатнім рівнем розвитку національної самоідентифікації серед Українців - як почуття,як духовного стану.
Якісний розвиток будь-якої спільноти людей напряму залежить від індивідуального рівня розвитку кожного окремого суб’єкта спільноти. Поняття національної самоідентифікації являється, на мій погляд, ключовою ланкою у процесі розвитку будь-якої держави, народу.
З самого народження свідоме світосприйняття людини формується його оточенням. Спочатку найближчі люди формують первинні інформаційні стереотипи уявлень про світ, у який потрапила людина під час народження, потім суспільні виховні інстанції ,паралельно сім’ї, від дитячого садка до кладовища теж фурмують сприйняття дійсності у певній потрібній суспільному ладу площині на фоні постійного інформаційно - іделогічного впливу на свідомість.
Від ідентичного усвідомлення свого місця під небом у цьому світі кожного окремого суб’єкта спільноти залежить стан самої спільноти. Толерантне відношення між суб’єктами є запорукою злагоди, а сама толерантність можлива у ситуації усвідомлення єдиного національного коріння та високого рівня культури та освіти.
У кожної людини є певні ключові вектори світосприйняття, які створюють для неї відчуття сенсу життя. За вплив на ці вектори здійснюють постійну боротьбу різні суспільні формування, включаючи державні, громадські, релігійні. Вони перетворюють ці вектори на ланцюги, які можуть закріпити свідомість людини і відповідно її саму до певних стійких аксіом у світогляді.

И малы, и велики - все поперли в казаки...
                  Игорь Байков

И малы, и велики - все поперли в казаки.
Значит время наступило. Значит пробил час.
Тряханули мужики своих дедов сундуки:
Нацепили шаровары с лентами лампас.
          Казаки. Казаки.
Ну, кругом, как тараканы, наши казаки.

В телевизор бросишь взгляд - от казаков депутат.
Бугаина с красной рожей, не сказать, чтоб дед.
На парламентских местах восседает. Грудь в крестах.
А крестов не выдавали восемьдесят лет.
Казаки. Казаки.
С детства рады всем наградам наши казаки.

В Запорожье как-то раз в плуг был впряжен папуас.
Он, конечно, возмутился, (в джунглях не привык).
- Шо ж ты, хлопчик ни казав, що ты сиднейский казак?
Я кольцо в носу побачив - думав що ты бык.
Казаки. Казаки.
Всю скотину гонят к тыну наши казаки.

По пекинской мостовой кони шли на водопой,
И покачивались мерно в седлах седоки.
Напевает верховой: "Оцень дазе ницево!
Пусть коняски пьют водицку из Янцзы-реки".
  Казаки. Казаки.
Желты рожи? Ну так что же? Тоже казаки!

Нелегко быть казаком из станицы Оймякон.
Там у них один намедни бурку не надел.
Отморозил себе зад. Стал безъяицкий казак.
И теперь поет фальцетом. Только и всех дел.
  Казаки. Казаки.
Но не тужат, даже в стужу, наши казаки.

Ошалел до самых крыш от станичников Париж.
Говорят, что был казаком сам Жорж Помпиду.
У его прапрамаман с есаулом был роман
В одна тыща восемьсот двенадцатом году.
  Казаки. Казаки.
Всю заразу прут до базу наши казаки.

Моисей Абрамыч Шпак заявил,что он казак.
По нему, мол, гены Дона бродят недуром.
От макушки до бровей чуба нет. Ну хоть убей!
Но страховка есть. На случай. Ежели погром.
  Казаки. Казаки.
На себя уж не похожи наши казаки.

Казаки! Ядрена мать! Не пора ли волю взять?
Мы бы шашками порядок быстро навели!
И из всяческих столиц понаделали б станиц!
От нагайки и на Марсе б яблони цвели.
  Казаки. Казаки.
От Совмина до Пекина наши казаки.

Среди запорожского казачества существовало таинственное, овеянное легендами, явление – характерничество. Даже в наше время в украинском селе нет-нет, да и услышишь: „С ним (имярек) не заводись. Он характерник…” Но сейчас такие слова давно уже стали редкостью. Как, говориться – „перевелась земля наша…” Впрочем, я поспешила с таким определением. Как в старину, так и сейчас характерники никогда не афишируют о своих способностях. Им это не нужно. Они всегда чувствуют человека, нуждающегося в их помощи. Они сами решали и, по-видимому, решают сейчас, к кому поспешить на помощь.

     Рассказ о характернике – это, как правило, захватывающе и динамическое фэнтези, которое основывается на украинской истории и мифологии, которому надо бы занимать достойное место среди легенд мира. Мир характерника - это странный и загадочный мир, где переплетаются исторические реалии и выдумка, где сосуществуют характерники (казаки, которые имели сверхъестественные способности – проходили сквозь стены, превращались в зверей, умели слышать и видеть на большом расстоянии и т.д.) и демоны, ведьмы, вурдалаки, русалки, - одним словом, Украина реальная и мифическая.
     Что мы сегодня знаем о характерниках. Известно, что их еще в народе называли галдовниками, химородниками. Разница в названиях зависела от направлений деятельности характерника, а также от его мастерства, уровня его подготовки. И, хотя существует мнение, что среди характерников не было женщин, на самом деле – это не совсем иак. Во времена Киевской Руси женщин-характерниц называли термином „поленица”. Известно, что в охране Великого князя киевского Святослава Храброго были телохранителями эти загадочные женщины-амазонки, характерницы „поленицы”. В военном искусстве они ни в чем не уступали мужчинам, но зато умели много такого, что было недоступно обыкновенному воину-русичу.

     Характерниками были казаки, которые, по современному определению, обладали экстрасенсорными и паранормальными способностями. – телепатией, ясновидением, способностью к гипнотическому воздействию. Существует немало легенд о том, что казаки-характерники обладали. к тому же, способностью к путешествиям в Нави, то есть – к путешествиям в и по потустороннему миру.

     По преданию – казаков-характерников готовили с младенческого возраста. По-видимому, опытные характерники могли различать с пеленок юное дарование. Мальчик на долгие годы становился джурой (служкой) такого казака-характерника. Но слово «служка» не передает точного значения обязанностей такого мальчика. Мальчик рядом с учителем постигал премудрости древних знаний Учитель передавал ученику те знания, которыми он сам был обучен своим учителем. Процесс обучения растягивался на многие годы и был системой психофизичекой подготовки, которая включала в себя магические ритуалы, а также обязательное обучение военному искусству.
     С самого детства казака готовили к военной жизни. С пеленок над ними проводились магические ритуалы. После рождения их старались побыстрее покрестить. До исполнения года мать ежедневно купала ребенка в травах, предварительно наговария на воду заговоры на здоровье, удачу, крепость; ставила обереги от болезней, от врагов видимых и невидимых, от пуль, меча и стрел. Когда прорезался первый зуб, мать и отец несли ребенка в храм и заказывали молебен Иоанну-воину. После, вернувшись домой, отец садил сына на коня и отпускал его. Если ребенок ухватится за гриву и удержится в седле - это означало, что мальчик станет характерником , его обучение продолжалось. Если пугался, начинал плакать и падал - считалось, что он будет убит на поле боя. После долгого и тяжелого обучения степные рыцари проходили обязательный обряд инициации.
     Какие же функции полагалось исполнять казаку-характернику в войске? Прежде всего, и, что очень важно, они были, советниками казацкой старшины, беда только в том, что казацкая старшина, будучи по природе своей, своевольной – не очень часто прислушивалась к мудрым советам характерников.
     Наиболее часто казаки-характерники выступали в роли лекарей, выполняя функции как скорой помощи на поле боя, так и последующего врачебного сопровождения, поскольку в казацких отрядах, в большинстве своем, врачей, как таковых не имелось. Характерники были непревзойденными бойцами, разведчиками. Специально обученные казаки во времена запорожского казачества составляли отряды пластунов , своего рода спецназ того времени, традиции которого сохранились и после депортации запорожцев на Кубань. Даже обыкновенный казак – «это не только гопак», а человек свободный по духу, к тому же вооруженный. Подчиняться случайным людям было не в его правилах. Но и выставлять себя на смех казаку не личило. Исходя из казацкого опыта, он знал, что не оправдать доверия, если на него полагаются, означало верную гибель. А если речь шла о казаке-характернике – требования всегда были значительно жестче. В первую очередь от его побратимов-характерников. Летописи, а также былинный эпос из глубины веков ярко свидетельствуют, что верование, ныне называемое языческим, пронизывает всю жизнь наших предков во всех социальных прослойках. До наших дней сохранились сведения о волхвах и волхвинях, ведунах, вещунах, вещовицах, ведьмаках и ведьмах (от слова "ведать”), чародеях и чародейках, знахарях и знахарках, гадателях и гадалках, зельевиках и зельевицах, громниках и громницах… Сейчас даже сложно разделить их всех по рангам.

     Известно только, что волхвы стояли ближе всего к жрецам, которые постоянно служили алтарям богов, поддерживая вечный огонь и охраняя святыни нашего народа. Скорее всего, казаки-характерники и ведут свою родословную от жрецов-волхвов, которые стояли на страже родных святынь. Но здесь уместно задать вопрос – кто же все таки характерники: они жрецы (брамины-волхвы), или воины-кшатрии? Учитывая индоарийское происхождение славян, разделение еще в недалеком прошлом населения Украины на касты (станы), можно было бы утверждать, что и характерник должен принадлежать к одной и только одной касте (стану). Но из того, что нам на сегодня известно о характерниках, мы знаем, что характерники обладали не только превосходным знанием магических ритуалов, практическим применением приемов магического воздействия на противника, но, характерник еще, постигая азы характерничества, проходил превосходную школу боевых искусств, мог в совершенстве владеть многими видами оружия, в силу чего его можно с полным правом причислять к стану воинаов-кшатриев. На мой взгляд, в поднятом мной вопросе еще предстоит сказать свое веское слово как украинским, так и российским этнографам, учитывая распространения запорожского казачества после депортации с Сечи на веси Кубани и всей России. А где ступала нога запорожца, там всегда рядом шел и его ангел-хранитель – казак-характерник.

     Cчитается, что обыкновенные люди используют свои способности (потенциальные) только на три процента… Совсем иначе обстоит дело с характерниками. Им, например, ничего не стоит "заказывать” хорошую погоду на необходимый день. Но им под силу, если образно выразиться, не то, что тучи разогнать – горы могут свернуть! Характерники постоянно, с помощью учителя, совершенствовались в своих способностях, развивали их в себе. Они жили (и живут) в единении с Природой, почитали древних богов Солнца, Воды и Земли – Ярила, Перуна, Ладу, пробуждали, развивали свой Дух, раскрывали природные способности, учились понимать мир и пользоваться его силой – на огромных расстояниях видеть и чувствовать, предвидеть неурядицы и действовать на их предупреждение. На Востоке такие люди получали титул Бодхисаттва. В Украине – крир, Пан – властитель всего живого, характерник. Интересным является мнение исследователей, откуда же пришло в Украину это "искусство жизни людей знания”? Оказывается, из Украины, чтобы возвратиться сюда же.

     Пятерки оголенных по пояс воинов, стоя на лошадях, прорубывали проходы сквозь тесные ряды персов, разворачивались, прорубались снова а скакали в степь, а персы не могли с ними ничего сделать. Это был один из приемов давления на врага, его деморализации. Среди обыкновенных запорожцев продолжался такой кураж и во времена огнестрельного оружия, что несло неоправданные жертвы. Существовали индивидуальные практики характерников по внушению противнику нужного себе представления: становиться невидимыми, непонятными врагу. Существует мнение, что упадок характерничества был еще одним из факторов упадка и самого казачества. До тех пор, пока сильным оставалось характерничество, сильным оставалось и казачество, ибо, по современным представлением, у казаков была чрезвычайно сильная связь с мощным эгоегором (психофизическим полем), который создавался на протяжении многих тысячелетий нашим народом. Из-за потери связи со своим эгрегором, через влияние чужой, не присущей нашему народу духовности, была потеряна поддержка своих Богов с печальными последствиями, которые из этого проистекают. Считается, что властителями и хранителями знаний в Древнем мире были волхвы, жрецы.

    Об истинных характерниках и при их жизни, и после их ухода ходили разнообразные легенды. Их сверхчеловеческие способности удивляли даже бывалых казаков. Простые люди называли их чародеями, а попы утверждали, что в них вселился бес.

    Характерники в Сечи составляли казацкую старшину. Они были чем-то вроде хранителей казацкой культуры, посвящали в казаки, хранили древние традиции волхвов.

     И хотя в то время формально Сечь была христианизирована, дух там витал со времен более древних. Оставалось поклонение многовековому дубу, под которым собирались запорожцы. Характерники, как никто другой, знали человеческие недостатки, среди которых они выделяли четыре: склонность делать ошибки, склонность к обману, несовершенство чувств, склонность к иллюзиям, вследствие чего мы воспринимаем наше материальное тело за свое "я”. Наши современники много знают о Риме и Византии. Вокруг этих государств был искусственно создан ореол величия. Львиная доля в таком положении по праву принадлежит церкви. Чтобы возвеличить веру Христову и представить миру языческий мир в серых красках примитивизма, делалось все возможное для уничтожения летописного наследия как нашего, так и других европейских народов. Мы же имеем довольно бедную отраженную на бумаге историю.
    В среде волхвов-характерников было много выдающихся творческих личностей. Именно их мы должны благодарить за сохранение части нашей истории в былинно-песенном творчестве. Исторические думы и баллады содействовали сохранению в народе памяти о своем происхождении. Так были переданы следующим поколениям духовный опыт своих предков – через обряды, обычаи, предания, сказки, песни и т. п. Отголоски древнего мировоззрения предков нужно искать, в первую очередь, в фольклоре нашего народа.
      Казаки-характерники были избранными воинами, элитой войска. По обыкновению, обучались в храмах Свитовида и Перуна. Имея сверхъестественные способности, могли управлять психикой, то есть впадать в такое психическое состояние, которое давало возможность делать невероятные вещи. Например, наводить разную ману на ляхов и других врагов. Мана. Что это? –Это когда в реальной жизни люди начинают видеть нереальные образы. Например, в истории были зафиксированы такие случаи. Например, гонятся ляхи и негде спрятаться, тогда казаки-характерники ставят среди поля копья по кругу и усилием воли и духа входят в особое психоэнергетическое состояние, когда их намерение становится действительностью. И ляхи видят среди поля дубовую рощу… Останавливаются и возвращаются назад. Это и есть Мана. Такие иррациональные вещи не раз спасали казаков от врагов.
     Говорят, после таких усилий казаки могли трое суток подряд спать, таким образом восстанавливая силы. Казаки-характерники многое умели: и клады находить, и раны заговаривать, и мертвых на ноги ставить, и ядра полами кафтанов ловить на лету, и сухими из воды выходить, и в мгновение ока переноситься из одного края степи в другой. "Запорожцы были рыцарями и большими характерниками, - вспоминали о казаках жители приднепровских сел.
     - Пуля их не брала; на Днепре, бывало, простелят войлок и идут. Катерина хотела подвести их под свою власть, а они не захотели. Чтобы показать силу, бросили войлок на море, взяли землю в сапоги, горилки в баклаги – и отправились в Турцию. Плывут себе и поют”. Много легенд и преданий бытовало в народе об отдельных казаках-характерниках. О них чубатые деды рассказывали живо, с подробностями (характерными!), будто речь шла об ихних близких родичах: "На Великом Лугу еще при запорожцах жил химородник Фесько. Его очень боялись и слушались казаки. Вот, бывало, лежит человек, а он режет черную редьку. Как только пустит редька белый сок - человеку станет плохо, как сок почернеет - человек умирает. Он тогда наколдует, что редька вберет в себя сок черный, а пустит белый – и человек оживает…
     Среди характерников были те, которые жили больше ста лет на свете. Парадоксальный факт: несмотря на то, что на Сечь не допускались женщины, они встречались среди военных магов-характерников. В обнаруженном недавно захоронении из восьми характерников были две женщины. Известно, как казак-характерник Иван Богун провел ночью войско через польский лагерь и ни одна собака не залаяла. Чтобы себя защитить, казаки ограждали свой лагерь копьями, и противник, принимая их за заросли камыша, проходил мимо. Характерники изготовляли «крики»: брали камыши, окунали их в воду и воск, затем кричали на них. Воск запечатлевал крик. Такие камыши разбрасывали по степи. Наступая на них, вражеский конь кричал, и казак на вахте слышал его.

Видео "Характерники. Сучасність" (на укр.языке)

     Существует несколько версий возникновения казачества, по одной из которых, казаки - это наследники волхвов, бежавших на Хортицу от преследований князя Владимира. Действительно, во многих исторических справках можно найти подтверждение тому, что казаки обладали тайными магическими знаниями, которые использовали в бою. Вполне возможно, что знания эти - наследие славянских волхвов. Казаки создали особую технику боя, которая получила название "казачий СПАС". Это вид боевой магии, основанный на заговорах, молитвах, целительстве и мощном психологическом воздействии на врага.  
    Они умели останавливать пули, наводить на врагов морок, превращаться в диких животных, управлять стихиями и воскрешать мертвых. Считалось, что характерники на поле боя напрямую общаются с самим Господом Богом.
     Характерники удивительным образом сочетали в себе искреннюю богобоязненность с таким же искренним богохульством. Они могли сегодня молиться, стоя на коленях перед иконой, завтра же - сквернословить, поминая всех святых и чертей.У казака-характерника всегда при себе была люлька и подкова. С помощью подковы качали и расслабляли мышцы. В люльке же раскуривали целебные травы. Например, полынь, которая успокаивала нервы и улучшала зрение. Они варили в кипятке ржавые подковы, а потом пили эту воду от анемии. Настаивали травы на камнях. Раны обрабатывали горилкой размешанной с порохом. Кровь останавливали землей, обмотанной в паутину.
     Мощный эгрегор, созданный силой воли и духа действовал на врагов на подсознательном уровне. Не раз в польских и турецких летописях упоминается, что войска, собирающиеся напасть на украинские земли, по непонятным причинам разворачивались и уходили прочь.
     Атаманы-характерники могли видеть исход боя, а также происходящее в стане врага с помощью специальных зеркал, которые носили название - верцала, верцадла.
     А прицельную стрельбу запорожцев отмечали даже иностранцы — современники казаков. Так, один из них уверял, что лично видел, как казаки гасят выстрелами свечки, снимая с них нагар, «будто щипцами». Породила легенды и искусность запорожцев в морских походах.
     Многие свидетели отмечали оригинальность подводных маневров казаков. С маленькой камышинкой сечевики могли пребывать под водой огромное количество времени. Используемые для маскировки бочки и даже лодки породили слухи о том, что именно казаки изобрели подводную лодку.
     Впрочем, что из упомянутого правда, а что — вымысел, сейчас сложно сказать. Казаки всегда стремились окружить себя тайной. А в ответ на любые расспросы лишь хитро улыбались в усы и гостеприимно открывали ворота Сечи. Для каждого, кто сумеет пройти испытание.
     "Пуля не берет казака, и сабля не рубит, ибо знает он тайную науку:" — твердили непосвященные. Сами же характерники верили, что магом может стать практически каждый казак. Испытание желающих стать степными «лыцарями» происходило в хортицком ущелье Сечевые ворота. Кандидатам приходилось несладко. Например, требовалось переплыть в челноке все многочисленные возле острова Хортицы водные преграды. Или же пройти с завязанными глазами по жерди, укрепленной между вершинами двух скал. Оступившийся (внизу его ловили казаки) мог попытаться снова пройти испытание лишь через год. Перед выдержавшими «сессию» открывалась перспектива стать воином с воистину чудесным арсеналом. Искусство ведения боя, которому обучали новичков, ныне именуют казачьим спасом или боевым гопаком. Основой этой науки боя были заговоры, молитвы и секретные приемы.
     Перед каждым боем казаки произносили очень краткую молитву: «Крепи!". У каждого характерника на себе всегда были и бумажки с индивидуально подобранными под характер и даже внешность заговорами. А перед тем, как сойтись с врагом в жестокой сече, несколько наиболее отчаянных запорожцев вызывали на своеобразный смертельный поединок, герц, представителей противоборствующего лагеря. Такое поведение считалось верхом воинской доблести.
     Особенностью характерников было то, что они давали клятву не влюбляться в женщин, так как от настоящей любви характерник терял бдительность, энергию и силу, необходимые в бою, а это приводило к неминуемой гибели. В Сечи не было места женщинам. Единственной женой казака-характерника была свобода.
http://dnevnikodnoyvedmy.blogspot.com/2009/07/blog-post_27.html