Микoлa Дaнькo: «Й coнця пpиxилив би!…» Вибpaнi пoeзiї (I)
Починаємо знайомити читачів сайту з вибраними поезіями з останньої прижиттєвої книги Миколи Данька «Й сонця прихилив би!…» (вірші наводяться у довільному порядку, в дужках після кожного вірша зазначені сторінки, на яких цю поезію можна знайти у книзі).
* * *
Мово Дніпра, і Карпат, і Великого Степу,
Диво ж моє!
Із водоспадами грім-діалектів на плечах,
Із легіоном струмочків-говірок лелечих.
Ти ж блискавками-ключами шугаєш по небу,
Сонечком красним встаєш,
Мово Дніпра, і Карпат, і Великого Степу.
Хто ж там злічив! Як піску біля Чорного моря, —
Стільки перлин,
Слів-діамантів ясних — ніби рос красовитих
Поспіль на кулі земній, на тополях і квітах.
Більше, як зір, бо сузір’ями й діти говорять:
«Журавленятко, прилинь!»
Так лопотять й оченята — до Чорного моря.
Предків вулканний вогонь. О священне горнило,
Дух-Прометей!
Душу розжарюєш ти до крицевого гарту,
Щойно заслабне вона, — то піснями, то жартом.
Слухаєш-мовиш, здається, злітаєш на крилах,
Справді — один з надлюдей…
Предків вулканний вогонь, о священне горнило!
Слово ж яке! Перед ним упадеш на коліна,
Мов пілігрим,
Що проблукав по світах, надаремне шукавши
Святощі десь, а вони ж у серденьку, як завше,
В генах, либонь, наче кров, як червона калина…
Смійся ж, змиваючи грим!
Слово ж яке! Перед ним упадеш на коліна.
Це ж у його пелюшках то шовкових, то з тернів
Люляли, гей,
Предків твоїх достеменно — і Дана, й Дажбога,
Ратаїв, мудрих князів на цілющий нам спогад.
Ще ж Наливайко й Тарас, світочі характерні.
Ох, таж і ми з пелюшок то шовкових, то з тернів!
Мово Дніпра, і Карпат, і Великого Степу,
Доле ж моя!
Мов на ріллю припадаю весняну, вже теплу.
«Сійся-родися!» — шепчу і скропляю сльозою,
І журавлі угорі, і запахло грозою…
З хмари Хтось в німбі сія!
(с.4-5)
* * *
Не змінюйте богів! Урешті — бог як бог,
Один для всіх — безмежна справедливість,
Одна для всіх у нього особливість:
Спішить туди, де чути стогін: «Ох!»
Про душу пам’ятай. Спасенна бережливість.
Скарби — в тобі. Не дай, щоб демагог
У гуртовий тебе спровадив льох
За назвою «Казкова неможливість»!
Погасять твій олтар і скажуть: на добро,
В ім’я того примарного нового,
Ще й на вогонь скерують твій Дніпро.
Окрадений, ти на чужого бога,
Байдужого — ні доброго, ні злого,
Молитися почнеш…
(с.43)
Потопаюча Атлантида
Балада
Володимирові Зленку
Жаль, було не в нашій ері!
Заколисаний рабами в гамаку, мов Зевс, Платон
Плив, здавалось, на трієрі…
Недочитаний папірус шарпав люто аквілон.
Клятий вітер! Опахалом дід-мудрець його турнув,
Але той зваливсь на нього, як ведмідь, Платона боре.
Чорна магія! Папірус взяв, у трубку вія згорнув,
Притулив її до ока. Ген, вулканилося море…
Фантастична Атлантида!
Острів — наче від Кубані і за марево Карпат,
А над ним — пожежі й диму громовержиста хламида
І не ангели кружляють, а якась там шантрапа.
Він про землі неприродні, так би мовити, країну
Чув у жовтому Мемфісі, як жерців вином скропив.
Та й добряче ж похиляли! Після того пантокрину
Слуги Ра були — як флюгер, як в сметані коропи.
Звався острів той — Окрай.
А чому — ніхто не відав. Може, думали, що крайні?
Може, справді уважали, що у них блаженний рай?..
Врешті-решт і їх стоптали варвари неситозграйні.
Між заблук отих знайшлися шарлатанисті пророки.
Батогом зачарували й словесами з мішури
Завели народ в пустелю, де мертвота на всі боки,
Та й полишили, мов дурнів, з гімном:
«Хлопці, не жури!..»
Років сто галерний люд
Босоніж в піску топтався, наче воду товк у ступі.
Чесний — мер, а верховенство брав на себе словоблуд,
Видиравсь на піраміду — Арарат щасливих трупів!
Лицемірство і брехливість, саможерство і зневіра,
Як не дивно, заміняли працелюбство і талан.
Перший-ліпший ледацюга, перекинувшись на звіра,
Проголошував з трибуни: «Хай живе народ-атлант!»
Роздувайтесь, мов кити!
Ми тримаєм землю й небо, загнуздали Час і Простір!
…Пухли з голоду й роздУлись від тієї блекоти,
Мов слонами люди стали, рабовласники і прості…
Словом, вийшла Атлантида!
Затопталися атланти — увігнулася земля:
Тонн по тисячу у кожнім — не якась блоха чи гнида!
Втім, співають: «Катастрофа тільки серце звеселя!»
Хоч і втішно їм напрочуд, як весіллячко, але…
Що ж Платон спостерігає телескопною трубою?
Гопака довкола прірви — бородате і мале.
Той плацдарм, неначе кратер, схожий з чорною дірою…
В міру того, як з небес
Опускалося світило, наче бочка Діогена,
Хмари дужче вирували… Вмить обрушаться, мов перс,
Щоб розплющити атлантів, не лишити навіть гена…
Раптом буря! Гори — в друзки! Люди, звірі і дерева
Закружляли по спіралі, усмокталися в діру…
Тільки Шлях Чумацький глухо мов сплакнув волячим ревом.
Та дзвонили на «Достойно!» десь в Сибіру у бору…
1969
(с.35-36)
* * *
Рік тридцять третій сунеться:
Спогадів кіноекран…
Славгород. Мертва вулиця.
Душно. Калюжі. Бур’ян.
«Щастя!» — в кремлівськім зведенні.
Мор поголовний — щодень…
Батько мій посередині,
Мов напідпитку, іде.
Щуплий. Скелетом вибрався
З сонечком бозна-куди.
Більшовикам і вихрестам —
Перший прокльон, як завжди.
Партію ототожнював
Тільки з євреями… Ох!
Ясно сьогодні кожному,
Що помиляється й бог…
Півнепритомний дибаю —
Дике рослино-звіря.
Листям живився — липою.
Совісті згасла зоря.
Дехто ще марив: вижити!
Ні, я нічого не хтів!
Стали уже й неживими
Очі, колись золоті…
Батько спинився привидом.
Латку мацнув піджака.
Мов почувався кривдником
Добра ж натура така!
Втішно дістав пампушечку
Із жолудів, як медаль,
Трішки, мабуть, надкушену.
І простягнув, мов не жаль…
Жив, лиш про діток дбаючи
Хресну долаючи путь.
Так подивився сяюче…
Сльози й досі течуть.
Багро мені від спогадів.
Лють пломенить до базік.
Бачить не можу погані.
Банда ж сплодила той рік!
(с.10-11)
* * *
Мені, тоді ще новачку
У райських кущах беззаконня,
Казав один бандит: — По конях!
Одначе тям, що на гачку…
Відтак подибав я з печери
На божий світ і посміхнувсь:
«Зарахували в піонери,
Мабуть, сподобався комусь.
Якби ж то міг кудись ускач
Чкурнути з табору опіки!
А дзуськи! Скрізь — жандармські пики…
Але ж затям і ти, стукач,
Що Слово на гачок — начхало!
Воно — з повітрям навкруги.
Порве й жовтневі ланцюги,
Як царські в лютому порвало!»
(с.17)
Два голоси
1. Монолог професора
Без власності? Від викресленого «я» —
До міні, до нуля із знаком мінус?
Таку в пробірках витворяєм зміну,
В теорії уже без нагая.
Гомункулус ожив… Потуги марні
Загальмувать казковий той процес…
Відкрито шлюз. Дніпро для смерті скрес:
Вся повінь — в тупику, у буцегарні…
Без власності? Окраденим отим,
Хто Волю хоч сяку-таку, а мав же?
Цю землю… Україну… Мрійну майже…
Святе було щось. Сотворили — дим.
Демагогічно-привілейний важіль!
Я руку теж доклав. Жаска моя вина.
Виконував… Офірував сповна,
Щоб він на лотоки трудився вражі.
Без власності — перерозподіл благ.
Допоки загребе під себе кліка…
До чого ж кликати?
До виродження й плах?
Моя правице! Ти — знаряддя ката.
Колись без тремоло… Чому ж тремка?
Так хай же ця рука
Проклята…
…О постріл історичний у безвласність,
Як глушить ще тебе велика гласність!
2. Монолог гомункулуса
Нащо мені Воля? Це — все ж таки пес,
Котрого хоч зрідка годуєш…
А я не буржуй, не куркуль, не купець.
Так само не хочу під рубрику «спец».
Професія будь-яка всує!
Найкраще, коли ані те, ані се:
Я там — де нічого на плечі,
В заводі — де більше з роботи несеш,
В конторі — де тільки гаманчик пасеш.
Ба! Карточка хлібна — до речі!
Святу індульгенцію я захопив,
Як пропуск у світ Ельдорадо.
Трибуна — амвон. Я потрапив в попи.
Щоправда, штовхач мій добряче попив
За кревні мої з шоколадом.
Осанна — пробіркам! Я справді воскрес
Нехай закордонці почують.
Нащо мені Воля? Це все ж таки пес,
Котрого хоч зрідка годують!
(с.18-19)
* * *
О, скільки ж круків кружеляло,
А надто — із дводзьобим жалом!
Підхмарним клекітливим валом
Та по моїй землі.
Жахаюся, як не зламали
Тополеньку в імлі?
О, скільки ж круків кружеляло,
А надто — із дводзьобим жалом!
Так, ніби грізне небо впало,
У місті й на селі
Тополенька в імлі…
О, скільки ж круків кружеляло,
А надто — із дводзьобим жалом!
(с.31)
* * *
Є спільне щось у вилупків, котрі
«Всю правду в очі» люблять говорити,
Насамперед повадка Лис Микити,
А нюх на дичину — як у хортів…
Відзначились класично в тридцять сьомім
На Україні, мабуть, як ніде.
Кому вони гукали: «Добрий день!»,
Були одразу наслідки вагомі.
Мов хижака, скидаймо їх з плечей,
Вони до фраз улесливо охочі,
Але душа — мов горобині ночі…
Паскудники навушницьких мастей!
Хоч би в сірка позичили очей,
Коли говорите «всю правду в очі»!
(с.22)
* * *
Свої — своїх? А я б не родичався!
Вони стокрот ворожі вороги!
Вкраїнонька від їхнього меча вся
Посічена й духовно навкруги.
А що вже кров — як би Дунай — лилася,
Мов океан — щезали береги…
Свої — своїх? А я б не родичався!
Вони стокрот ворожі вороги!
Гітлерчуків чужих — ми до ноги…
А ці в раю пенсійного заласся.
Катюги знов за кріслом, мов боги…
Свої — своїх? А я б не родичався!
Вони стокрот ворожі вороги!
(с.30)
Де брат твій Авель?!
Хоч не споріднював їх табель:
Були патриції й плебеї,
Для всіх лунало з Іудеї:
«Де брат твій Авель?!.»
Лиш гуртик слів, лиш кілька крапель,
Проте цілющої ідеї,
Бентежили і фарисеїв:
«Де брат твій Авель?!.»
На вістрі списа, лезі шабель
Свій стяг не ствердили в Мойсеї,
Бо ж заперечення — в єлеї:
«Де брат твій Авель?!.»
Доносив, мов незримий кабель,
Крізь варварство у апогеї
Нам голос кобзарів-орфеїв:
«Де брат твій Авель?»
Ці ж хамства прОяви й проЯви,
На ошуканство привілеї!
Та краще вже Четьї-Мінеї!
Де брат твій Авель?!.
Катюга-філер ради слави
Вкраїні влаштузав Помпеї…
Все ж поспитаймо б партлакеїв:
«Де ж брат твій Авель?!.»
1979
(с.32)
* * *
«Ви пам’ятаєте: в дні тридцяти тиранів
була та сама навісна пора…»
МИКОЛА ЗЕРОВ
І на зрубанім гіллі у березні
Лопотіли малята-бруньки…
Незважаючи на Соловки…
Що в багаття — ось-ось, бо на черзі.
В перегній чи у попіл імперії —
За Елладу чи за Баальбек?..
Тільки й вибору — Цур або Пек,
Тільки й раю того, що в Сиберії!..
На світанку в бараці — шмон
Під матюччя російські узори.
(Ще ж не знають: чекає Понт —
Найбіліше у світі море…)
До подушки. — Зеров? — Це я…
— А кишені — кажи, бо як вріжу!
(«Не минула нас чаша сія…» —
У ботинку. Як знайде — по віршу…)
Гавкотіння. У бога! Грязь.
У тумані — потвора двотруба.
Слизько. Глина. До трапу.
— Залазь!.. —
Достеменно, як шхуна Колумба!
З половини загнали в трюм.
Без команди відкрито кінгстони.
Вже акули кістками: хрум-хрум!
І господь не зважає на стогін!
Руки скручені. Біль і дрож.
У пілатів — гвинтівки й нагани.
Капітан ще не крикнув: «Харош!»,
Ще на палубі ворог поганить.
Розблювались… Нехай їм чорт!
— Приготуйся! Далеко вже берег.
Налітай! Геть сволоту — за борт! —
…Промайнуло: «До нашої ери…»
Лиш секунди тривав політ.
Головою — на хвильне ковадло!
Донеслось конвоїрове: «Падло…»
У безсмертя! вільніший там світ…
(с.41-42)
* * *
Ви бачили, як був хмільним…
А як голодним — бачили?
Чи зграями собачими
Літали й гавкали — за ним?
Раз похитнувся — значило:
Ура! На дні вже. П’яний в дим!
Ви бачили, як був хмільним…
А як голодним — бачили?
Усе ж переіначили
За тридцять срібняків… Калим!
Іще б пак не відзначили —
Не зацькували замалим!
Ви бачили, як був хмільним…
1980
(с.21)
* * *
«Розтерзали, ізматюкали,
Оббрехали, втоптали в грязь».
НАТАЛЯ АСТАФ’ЄВА
Пережив я тридцять третій,
Пережив окопний молот,
Пережив духовний голод,
Пережив судьбу в конверті
За своє «Червоне соло»;
Пережив двадцятиріччя,
Пережив стукацькі тіні..
Пережив жебрацькі «міні»
Навіть з «максимум» на відчай;
Пережив я в грізній тузі
Зраду жіночки і друзів,
Пережив плакучі верби,
Пережив бандюг пихатих,
Пережив ламання ребер
Професійне — біля хати;
Пережив сухар з водою.
Пережив сторожування.
Пережив… переживання!
А душа і самотою
Залишилась молодою…
Правда, біль… Та й шов — на шву.
Є любов. Переживу!
(с.25)
Джерело:
Данько М.М.
Й сонця прихилив би!..: Поезії. К.: Рад. письменник, 1991.— 204 с.
P.S. krasnews дякує активному користувачу і другу сайту ЧеКа за оцифрування книги поезій «Й сонця прихилив би!…» та надані матеріали.