Пpo нaшe вiчнe мicтo. Cимвoлiчнi oбличчя Києвa
Символічні обличчя Києва
Не так давно я перечитував стару книжку Миколи Закревського «Опис Києва», на самісінькому початку якої автор каже: «Київ не може змагатися за віком з Афінами, а за розмірами — з Пекіном; у ньому любитель старовини не знайде руїн Пальміри, а мандрівник не побачить пірамід Єгипту… Він не був повелителем світу, як Рим, не був законодавцем легковажної моди, як Париж…» І, читаючи ці рядки, я раптом піймав себе на думці, що Київ iз давніх–давен поставав і в образі Афін, і в образі Риму, і навіть в образі Парижа…
Як столиця могутньої Руської монархії Київ досяг свого розквіту за часів Ярослава Мудрого. Та вже відразу по смерті цього князя місто починає занепадати. «Помираючи, — писав про Ярослава Закревський, — він забрав із собою в могилу щастя Києва…» Так. Бо в кривавих перипетіях князівських усобиць гинула і Руська імперія, і її пишна столиця. Остаточно Київ занепав наприкінці страшного 1240–го, коли його захопив і зруйнував Батий. Після Батия, скрушно каже Закревський, «стародавній Київ зник; славетна прамати руських міст навіть у XIV—XV століттях була бідним селом».
Таким «селом біля Канева» Київ був і у XVI столітті. «За 18 миль від міста Канева лежить Київ (Chiovia), — писав 1521 року Мацей Мєховський, — стародавня руська столиця. Про те, що вона була колись пишним і справді царственим містом, свідчать самі лиш руїни та пам’ятки, що видніються в купах уламків». Схожі картини бачимо і в «Роксоланії» Кльоновіца, і в «Лабіринті» Євлевича, і в «Тератургемі» Кальнофойського… А може, найкраще цей образ змалював Ян Домбровський у поемі «Дніпрові Камени», бо тут руїни Києва подані на тлі яскравої картини могутності й блиску столиці Руської монархії за старих часів:
«Київ великий безмежно, багатий дахами лідійськими,
Був він захищений муром, немов найміцніша фортеця.
Тут, наче скелі, здіймались будинки і храмів три сотні.
Сяяла стеля святилищ, оздоблена смальтою цінною,
Скрізь красувались рельєфи й шліфовані добре колони…»
Схоже, саме оці руїни навіювали думку про те, що Київ — то стародавня Троя. Не знаю, хто вперше її висловив, але вже за часів Ренесансу вона була досить поширена. Згадують про неї і Кльоновіц, і Домбровський. Та навіть значно пізніше Феофан Прокопович, цитуючи книжку Яна Гербінія «Підземний Київ», напише: мовляв, дехто вважає, нібито «Київ є тим відомим старовинним містом Троєю або розташований на тому місці, де була Троя, а ті печери викопані троянцями, і в них поховано забальзамовані за єгипетським звичаєм тіла великих троянських героїв — Гектора, Пріама та інших…» Порожня вигадка! — певен Прокопович.
Ясна річ, вигадка, якщо розуміти це буквально. А от на рівні символу — правда. Бо що таке Троя, як не усталений образ великої й славної старовини? Писав же Дмитро Туптало в одному з листів до Стефана Яворського: «…А нині хіба що скажу вслід за поетом: були ми троянці, була Троя і велика тевкрів слава…» Це він переказує рядки Вергілієвої «Енеїди»: «…fuimus Troes, fuit Ilium et ingens / gloria teucrorum». Зрештою, задовго до Туптала Сильвестр Косов прямо називав Київ «руською Троєю». І нехай ця Троя занепала, та вона знов може постати в усій своїй величі. Це відчували всі. Недарма у 1649 році саме до Києва в’їжджає як тріумфатор Богдан Хмельницький, а мешканці міста стрічають його, мов «другого Мойсея», Богом даного визволителя України. У старовинній драмі «Милість Божа» є промовиста ремарка: «Хмельницький з торжеством повернувся на Україну в Київ і біля тріумфальних воріт дякує Богові за свої перемоги; українські діти, які навчаються в київських школах, вітають його, а потім і писар від імені козаків пишно його віншує». Ця сцена ніби поєднує в собі тріумф римського імператора і в’їзд Христа в Єрусалим. Я уявляю її десь так, як вона подана на чудовій картині Миколи Івасюка «В’їзд Богдана Хмельницького до Києва». Зрештою, Пилип Орлик у своїй «Конституції» прямо називає Київ столицею: «Місто столичне Київ…» (по–латинському: «Мetropolis Urbs Rossiae, Kiiovia…»).
А чому тут слово Urbs iз великої літери? Чи не хоче Орлик сказати, що Київ — то «другий Рим», адже саме так споконвіку називали Вічне Місто? Звісно. І то не лише вказівка на те, що «семигірній» Київ для християнського Сходу є тим самим, що й «семигірній» Рим для Заходу. Тут виразно звучать імперські мотиви. Згадаймо ще раз «Дніпрові Камени» Домбровського, де старий Київ постає столицею «імперії русів», що панує «над усіма племенами Сарматії». І ця столиця корелює з Римом, бо, змальовуючи взяття Києва Батиєм, поет не називає міста, а пише просто Urbs: «Tartarus interea flammis grassatur in Urbe» («Татарин лютує тим часом в охопленім полум’ям Місті»). Та ще виразніше думка про Київ як «новий Рим» звучить у поезії самого Орлика, коли він звеличує гетьмана Мазепу:
«Тобі, Йване, з Дніпра слава плине,
Тож у чорних вод стремлінні
До небесного проміння
Лине твій орел гербовий,
Каже: Київ — то Рим новий…»
Що це за «гербовий орел»? Не що інше, як одноголовий орел на гербі Мазепи — його можна було бачити ще на могилі гетьмана в монастирі святого Георгія в Галаці. Мабуть, саме це мав на думці Юрій Липа, коли писав: «Чорний орел Мазепи / Покидає сонні Яси…» А що таке геральдичний одноголовий орел? Аvis Romana — «римський птах», символ імператорської влади… Образ «Києва–Рима» є й у фінальних рядках «Похвали Дніпру» Прокоповича:
«О славо і гордосте наша одвіку!
Місто — держави могутньої мати й окраса вітчизни —
Має, тобі завдяки, вельми благ усіляких чимало!..»
Тут знову виразна алюзія на Рим, бо, як і в «Дніпрових Каменах», Київ названо «Містом» (Urbs), а державу — «імперією» (іmperia).
А поруч — образ Києва як «домівки Муз», що стає поширений від часу «культурної революції» Петра Могили, який зумів перетворити Київські гори на «Парнас» і «Гелікон». Цей образ є і в панегірику Софронія Почаського «Євхаристерион…», і в «Мнемозині…», і в книзі «Ехо жалю…», і в епіцедіоні «Політ стріли», де мова заходить про «гори Парнас і Гелікон, які, наближаючись своїми вершинами до сонця, шукають ліпшого світла». Ясна річ, образи Парнасу й Гелікону мають тут виразне «софійне» звучання. Вони покликані засвідчити, що Київ — це Трон Премудрості, чи, як тоді казали: Sedes Sapientiae. Як це уявити? Погляньмо на гравюру Леонтія Тарасевича «Радість Дніпрових вод»: широкий Дніпро, на хвилях якого сурмлять у сурми й грають на скрипці русалки; на правому березі дві гори — Парнас і Гелікон. На Парнасі стоїть Пегас, з–під чийого копита б’є Кастальське джерело; на Геліконі грає Орфей–кобзар; здалеку мріє величне місто Київ…
Те саме «софійне» підложжя має й образ «Київ—Париж». Згадаймо, як чернігівський владика Лазар Баранович просив своїх київських приятелів допомогти йому перекласти дещо з латини. Мовляв, у самого мене надто багато клопотів, а знайти на Сіверщині доброго латиніста важко. А от «Київ цим славиться. Оскільки він — руський Париж, то коли не буде відповіді з Києва, як iз розумної голови, ця справа завмре навіки». Париж у Барановича постає, звісно ж, не уособленням «легковажної моди», як у Закревського, а символом науки. Париж — це Сорбонна, що була alma mater і для багатьох українців. Та набагато частіше наші письменники, говорячи про Трон Премудрості, вживали образ «Київ—Афіни». Він зринає, скажімо, у пасійній драмі 1703 року «Предвічна Мудрість», де Києво–Могилянську академію названо «руськими Афінами». А ще раніше Антоній Радивиловський порівнював з Афінами Києво–Печерську лавру. Мовляв, цар Філіпп ІІ, коли в нього народився син Олександр, дуже радів, та ще більше він радів тому, що в Афінах жив великий філософ Аристотель. Так само й Києво–Печерська обитель дуже раділа, побачивши на Київських горах Феодосія, та ще більше вона раділа, що в київських печерах, «набагато шляхетніших від Афін», був «преподобний отець Антоній, муж дивовижної набожності». Думку про те, що Київські гори є «набагато шляхетніші від Афін», можна трактувати не лише як варіацію на тему «Афіни — Єрусалим», а й як свого роду коментар до алегоричної композиції Олександра Тарасевича, на якій Віра, Надія й Любов тягнуть колісницю з Христом–Аполлоном у бік храму святої Софії. Київ як Sedes Sapientiae — то богообране місто, «другий Єрусалим».
Ця ідея дуже стара. Вона є вже в «Слові про Закон і Благодать» Іларіона. Як Давид, — каже автор, — зробив Єрусалим столицею Ізраїлю, а його син Соломон збудував Храм, так і Володимир зробив Київ християнським містом, а його син Ярослав збудував храм святої Софії. А ще він звів Благовіщенську церкву, «щоб благословення, яке архангел дав Діві, було й цьому місту. До неї сказано: «Радуйся, обрадованна, Господь з тобою!» А до міста: «Радуйся, благовірне місто, Господь з тобою!» Богообраність Києва потверджує й легенда про освячення Київських гір апостолом Андрієм. Словом, ідея «Київ—Єрусалим» закорінена у віках. Та особливої сили вона набуває за часів Сагайдачного, коли єрусалимський патріарх Феофан ІІІ відновив православну ієрархію Київської митрополії. Уже 15 грудня 1621 року митрополит Йов Борецький у своєму окружному посланні, здається, уперше прямо назве Київ «другим руським Єрусалимом». Відтоді цей образ стає «вічним». Він може бути простий і величавий, як у Феофана Прокоповича: «Богом бережене місто Київ, мати міст і велика окраса всієї нашої великої землі, яке має в усіх християн одне ім’я — другий Єрусалим і новий Сіон». Він може бути тонким мереживом асоціацій, як у Лазаря Барановича:
«Київ — хрест, два киї має преложені,
Ті, хто їх тримає, ними бережені.
Київ хрестом є, бо це Місто Пана,
Де Його смертельна застукала рана.
Але ота рана всіх нас вздоровила,
Місто–хрест нам миле і рана нам мила».
Тут, крім прямої назви «Місто Бога», є ще й вказівка на те, що слово «Київ» має чотири літери, а цифра 4 завжди веде до теми «чотириконечного хреста», і натяк на Хрещатик та події Володимирового хрещення, і гра з етимологією (Київ — князь Кий — кий–палиця), і алюзія на хрест, на якому зазнав мук апостол Андрій…
Та в будь–якому разi, саме «єрусалимське» обличчя Києва будуть змальовувати перегодом і Квітка–Основ’яненко, і Гребінка, і Максимович, і Шевченко, і Федькович, і Тичина у своєму «Золотому гомоні»… аж до написаної вже в Америці по Другій світовій війні поезії Миколи Щербака «Світися, Києве!»:
«Світись, світись, як сонце золоте,
Наш Києве — новий Єрусалиме!»
Святе місто, яке чи вже зійшло з небес на землю, чи — навпаки — піднялось із землі на небо, місто, від якого струмує золоте проміння Господньої благодаті…
Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук,
професор кафедри української та світової літератури
Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди
Джерело:
http://umoloda.kiev.ua/number/2222/164/79127/
Номер 022 за 12.02.2013
Про наше вічне місто
Символічні обличчя Києва